— А що ви на це скажете? — вигукнув Професор.— Адже я став власником будинку!
Він випростався і прибрав страшенно гордого вигляду.
— Я майже втричі старший за тебе,— зауважив я,— але й досі не став домовласником. Як це в тебе вийшло?
— Він одержав будинок у спадщину від двоюрідної бабусі, що недавно померла,— пояснив батько.
— Будинок стоїть на березі Балтійського моря,— розповідав, щасливо всміхаючись, Професор.— І на те літо я запрошу до себе Еміля і всіх детективів.— Він затнув-ся.— Тобто, якщо дозволять мені тато й мама.
Радник юстиції краєм ока глянув на сина. Кумедно було спостерігати, як вони крізь окуляри придивляються один до одного.
— Наскільки я знаю твоїх шановних батьків,— сказав нарешті радник юстиції,— вони не стануть заперечувати. Будинок належить тобі, а я тільки тимчасовий опікун.
— Домовились! — вигукнув Професор.— А коли я згодом одружусь і матиму дітей, я поводитимусь з ними так, як ти зі мною.
— За умови, що в тебе будуть такі ж зразкові діти, як у твого батька,— додав радник юстиції.
Хлопець притулився до нього і тихо сказав:
— Щиро дякую!
На цьому розмова скінчилася. Ми підвелись і втрьох пішли до Кайзералее. На терасі кав'ярні "Жості" стояв актор, що грав пана Грундайса. Він скинув з голови чорний котелок і витирав носовиком спітніле чоло. Поруч стояли режисер, оператор і той чоловік, що напався на мене біля газетного кіоска.
— Я більше не витримаю! — сердито казав актор, що грав пана Грундайса.— Від цього в мене заболить живіт. Я маю з'їсти яєчню з двох яєць. Так написано в сценарії. З двох яєць! Не більше! А я знищив уже вісім яєць, та вас цей кадр ніяк не задовольняє.
— Іншої ради нема,— сказав режисер.— Доведеться, голубе, зняти ще один дубль.
Актор насадив на голову котелок, змучено звів до неба очі, підкликав кельнера і сумно мовив:
— Будь ласка, ще яєчню з двох яєць.
Кельнер записав замовлення, похитав головою і сказав:
— Але ж і дорогий буде фільм! І пішов з тераси..
Ось Еміль знову! Відтоді, як ми бачили його востаннє, збігло понад два роки. За цей час він виріс. У нього — новий святковий костюм, теж синій. Тільки штани тепер уже, звісно, довгі. Та якщо хлопець і далі ростиме так швидко, то за рік носитиме цей костюм із короткими штаньми.
А взагалі Еміль майже не змінився. Він і тепер такий же зразковий хлопець, як і тоді. І так само любить свою маму. Часом, коли вони залишаються вдвох, він нетерпляче каже: "Сподіваюсь, що невдовзі я зароблятиму багато грошей. Тоді ти не будеш більше працювати". А мама сміється: "Аякже, тоді я ловитиму мух".
Вахмістр Єшке в Нойштадті став обер-вахмістром. Випадок із розмальованим пам'ятником давно забуто. Навіть часом обер-вахмістр Єшке після чергування іде до Тішбайнів випити кави. А перед тим він завжди купує у пекаря Вірта чималий смачний пиріг.
Пані Вірт, що завжди зачісується в пані Тішбайн, якось сказала своєму чоловікові, пекареві Вірту: "Оскаре, ти ні про що не здогадуєшся?" А коли пекар заперечливо похитав головою, вона вигукнула: "Ні, ти пороху не винайдеш!"
Уявіть собі, Професор успадкував від померлої бабусі цілий будинок, що стоїть у Корлсбютелі на березі Балтійського моря. Померла бабуся була за життя завзятою садівницею. І сад, що оточує двоповерховий будинок,— справжня дивина. А пляж просто поруч, туди можна добігти у самих плавках. Три хвилини бігцем крізь зелене шумовиння вільх — і ти вже нагорі, на дюнах. Унизу розпросторилося Балтійське море. А дерев'яний причал, до якого пристають пароплави, що курсують затокою, тягнеться майже до самого обрію.
Чи ви чули історію' про чоловіка, який знайшов десь ґудзика й замовив собі костюм до нього? Щось схоже трапилося з Густавом. Спершу він мав тільки клаксон. Та хлопець так довго морочив батькові голову, що той нарешті подарував синові до клаксона цілий мотоциклет.
Це, звісно, машина невелика, і щоб водити її, не треба ніяких прав. Але слід сказати, що мешканці сусідніх будинків уже знемагають від тріскотняви, яку здіймає своїм мотоциклетом Густав. Коли він у спортивному костюмі вихоплюється на машину або з ревом завертає за ріг, усі, мабуть, думають: це майбутній чемпіон Німеччини. Щоправда, у школі на уроках Густаву буває кепсько. Та хлопець гумору не втрачає. "Я ж у класі не останній,— каже він,— а передостанній. І квит".
Коли хлопцеві чотирнадцять років, він усе ще хлопець, ба навіть хлопчисько. А коли дівчинка досягне такого віку, то вона почуває себе юною дамою. І біда тому, хто здумає покепкувати з неї. Або сказати: "Не випендрюй-ся, задавако!" Хто на таке зважиться, тому лиха не минути.
За останні роки Поні Капелюшок, звичайно, не стала мавпою, адже вона завжди була гарненька. Але тоді вона була майже шибеником, а тепер — майже панночка. Бабуся часто каже їй: "Не поспішай, дитино, не поспішай, старою шкапою ти завжди встигнеш стати".
Чи ви десь бачили великий пором? У Засніцу? Або в Вар-немюнде? Чи в Штральзунді? Це чудові пороми. Вони підходять до причалів, роззявляють пащу, і раптом цілий поїзд в'їжджає на корабель. І попливуть ці пороми із поїздом Балтійським морем. До Данії, або на Рюген, або до Швеції.
Коли корабель причалює, з нього виїжджає поїзд, просто на рейки, і їде собі далі, наче нічого й не сталося. От дивина, чи не так? Приємно їхати в поїзді, приємно їхати на пароплаві, та незрівнянно приємніше, мабуть, їхати в поїзді на пароплаві!
The three Byrons, тобто "Три Байрони", грають в нашій історії неабияку роль. Вони артисти, виступають на сцені. Часом у цирку, часом у кабаре. Один із Байро-нів — батько, решта двоє — його сини. Звати їх Маккі і Джеккі. Вони близнюки, але Джеккі більший за Маккі. Через це старий Байрон гнівається. А що Джеккі може зробити? Він росте. Інші хлоп'ята радіють з * того, що ростуть, а Джеккі Байрон у розпачі.
У повісті ви ще зустрінете учня кельнера. У готельному ресторані він невелика особа. Але колись він стане кельнером. Або старшим кельнером. Або й метрдотелем. А поки що учень кельнера допомагає накривати столи й носити тарілки. Це не така легка справа!
Та часом випадає вільна година. Тоді можна збігати на пляж і доплисти до піщаної мілини. Чи вилізти на великий зелений тюбик — рекламу зубної пасти. На пляжі можна навіть зустріти давніх знайомих з Берліна і згадати часи, що вже давно минули.