Але наш відмінник Менерт наївся страху і під час перерви десь сховався. Тільки як ми вже всі сиділи в фізичному кабінеті, він увійшов туди разом із Ціпою, тобто я хочу сказати, з паном Каулем, учителем фізики.
Помічник пана Кауля теж прийшов, він завжди допомагає під час дослідів.
Нам мали показати щось про електричні іскри. їхню довжину, чи що. Пан Кауль із своїм помічником налагоджував прилади, а нам звелів запнути чорними шторами вікна, щоб у темряві ми краще роздивилися ті іскри.
"Слухай,— каже мені пошепки мій сусіда Керте,— це розкішна нагода. Прокрадись тишком-нишком у темряві до першого ряду, де сидить Менерт, відваж йому добрячого ляща в вухо і, перш ніж Ціпа, тобто пан Кауль, встигне ввімкнути світло, ти вже спокійно сидітимеш на своєму місці".
Ця ідея видалась мені колосальною. Такому зрадникові, як Менерт, при всіх затопити у вухо, щоб аж луна пішла по всій школі, а потім, поки вмикатимуть світло, миттю вернутися на своє місце, наче ти до цього зовсім непричетний,— в цьому була найсправедливіша справедливість.
Густав глянув на своїх слухачів. Усі напружено слухали.
— Ну от,— повів хлопець далі.— Стало темно хоч в око стрель. І Ціпа, чи то пан Кауль, сказав, що зараз усе почнеться і що ми повинні зосередитися й уважно дивитись на іскри. Поки всі зосереджувались, я шмигнув до першого ряду і щосили ляснув зрадника по мармизі. Помилитись я не міг. Уже стільки років Менерт сидить у першому ряду на першому місці. Отож я так приклався до нього, що мало руку собі не скалічив.
Капітан Шмаух ляснув себе по коліну і сказав:
— Чудово! А тоді знову сів на місце, і ніхто тебе не помітив.
Густав сумно похитав головою.
— Ні, я не сів на місце. Я так перелякався, що не годен був і кроку ступити.
— Перелякався? — здивувалася Клотільда.— Але чого?
— Бо Менерт не мав на голові ні волосини.
— Ні волосини? — перепитав Еміль.
— Еге, я ляснув по лисині. То був зовсім не Менерт, а Ціпа, чи то пан Кауль.
Навіть кельнер, що приніс капітанові грог, спинився і став слухати.
— Виявляється, пан Кауль сів у темряві на першу парту поруч із Менертом. Бо він теж хотів подивитися на ті іскри. Це можна зрозуміти. Фізика, мабуть, дуже цікава наука для вчителя фізики. Але звідки мені було знати, що він сяде у темряві на Менертове місце.
Капітан Шмаух так голосно зареготав, що заглушив оркестр, хоча той грав гучний марш. А Клотільда Зеленбіндер пополотніла.
— Жахливо! — прошепотіла вона.— Мене аж мороз пройняв.
Радник юстиції нахилився вперед і спитав:
— Як же закінчилася ця історія?
— Врешті, то все дурниці,— сказав Густав.— Зі мною ще й не таке бувало. Звісно, зразу ввімкнули світло. На Менертовому місці сидів Ціпа і тримався за лисину. Мабуть, голова йому страшенно боліла. Я ж бо ляснув, скільки мав сили. Клас принишк, наче всіх громом прибило. Старий помічник учителя стояв біля дошки, нічого не розуміючи. Електричні іскри старанно блискали, та ніхто не звертав на них уваги.
Ціпа, тобто пан Кауль, довго мовчав, а тоді спитав: "Хто це зробив?"
"Я,— сказав я.— Прошу пробачення, пане вчителю, я помилився".
"Можеш не сумніватися в цьому",— сказав Ціпа і вибіг посеред уроку з фізичного кабінету, тримаючи обома руками голову, наче боявся, що вона в нього відпаде.
— Казково! — вигукнула Поні.— Ти чудовисько. Густав помовчав, потім повів далі:
— Мені було вже все одно. Поки учні, геть розгубившись, ще сиділи на своїх місцях, я кинувся до Менерта і так його віддухопелив, що до нових віників пам'ятатиме. Потім він три дні не ходив до школи... А коли я відлупцював його, прибіг сторож і потяг мене до директора. Там на канапі сидів Ціпа з холодним компресом на голові.
"Я щойно дізнався,— сказав мені директор,— що ти, скориставшись темрявою, напав на літнього чоловіка, нашого шановного вчителя. Певна річ, ми виженемо тебе із школи, та спершу я хотів би почути від тебе, в чому причина такої підступної, лихої поведінки".
Від тих слів мене аж замармудило. Ще зроду-віку ніхто не казав мені, що я підступний. Ну, я все їм і виклав. "Коли хто у нас і підступний,— сказав я,— то це відмінник Менерт. І того ляща я хотів дати Менертові за те, що на великій перерві він доніс директорові на одного учня з нашого класу". А тепер вони можуть піти до фізичного кабінету й помилуватися там останками їхнього мазунчика. Якщо їм такі учні більше до душі, ніж я, то й нехай.
Капітан Шмаух замилувано дивився на розгніваного Густава.
— А що було далі?
— А далі сталося таке, що я до самої смерті не забуду панові Каулю.
— Що ж він зробив? — спитав Еміль.
— Він зареготав. Так зареготав, аж його компрес упав додолу.
Капітан Шмаух ляснув себе по коліну. А тоді повернувся до кельнера, що й досі стояв біля них, уважно слухаючи, і крикнув:
— Ще один грог!
Розділ сьомий
ВИСТАВА В КОРЛСБЮТЕЛІ
Оркестр заграв туш. На естраду вийшов шикарно вбраний, навіть трохи занадто вичепурений добродій і від імені дирекції готелю привітав численних гостей. Він пообіцяв усім, що вони проведуть приємно вечір, а потім вдався до заяложених дотепів, з яких, крім нього, ніхто не сміявся. Це, видно, йому не сподобалось, і він мерщій оголосив перший номер: виступає Фердінанд Бадштюб-нер, сучасний Карузо, з лютнею.
Карузо-Бадштюбнер виявився опасистим сивим паном у невеличкому студентському кашкеті і з лютнею в руках. Перебираючи струни, він проспівав кілька пісеньок про гейдельберзьких студентів, про кохану, про гарних хазяйських дочок, про численні пляшки вина й пивні кухлі. Голос Карузо мав слабенький. Закінчивши співати, він помахав кашкетиком, і завіса впала.
— За тих часів люди, мабуть, зовсім не мали часу вчитися, правда? — спитав Професор у батька.
— У піснях усе перебільшується,— сказав радник юстиції.— Якби ми не вчилися, то нічого б не знали.
Клотільда теж поцікавилася:
— Чому цей літній чоловік, що співав, і досі студент? Адже він зовсім не молодий. А коли він студент, то чому співає тут пісні під лютню?
Усі перезирнулися. Нарешті бабуся сказала:
— Напевне, він заочник.
— О, тоді зрозуміло,— заспокоїлася Клотільда. А коли всі засміялися, вона й не збагнула чому.
— А я студентом не буду,— оголосив Густав.— Стану автогонщиком або пілотом.— Він обернувся до Еміля і спитав: — А ти далі вчитимешся?