Професор став біля злодія, пильнуючи за кожним його рухом, наче мисливський пес. Густав, засунувши руку в кишеню, де лежав клаксон, теж не спускав із злодія очей.
Нарешті касир підійшов до віконця і спитав Професора, чого він бажає.
— Перепрошую,— сказав той,— цей добродій переді мною.
— Чого ви бажаєте? — спитав касир у Грундайса.
— Я прошу розміняти мені купюру в сто марок на дві по п'ятдесят і дати на сорок марок срібла,— сказав злодій, дістав із кишені і поклав на стіл одну купюру в сто марок і дві по двадцять.
Касир узяв їх і пішов до сейфа.
— Хвилиночку! — нараз голосно крикнув Професор.— Ці гроші крадені!
— Що-о-о? — злякано спитав касир, миттю обернувшись до віконця.
Його колеги, які сиділи за іншими столами і щось рахували, кинули працювати й посхоплювалися з місць, наче їх укусила гадюка.
— Оті гроші зовсім не належать цьому панові. Він витяг їх у мого друга, а тепер хоче їх поміняти, щоб нічого не можна було довести,— пояснив Професор.
— Такого зухвальства я ще зроду не бачив,— обурився пан Грундайс.— Даруйте мені,— сказав він касирові і вліпив Професору дзвінкого ляпаса.
— Це нічого не міняє,— вигукнув Професор і так садонув Грундайса в живіт, що той мусив схопитися за стіл.
Тієї ж миті Густав тричі голосно просигналив. Банківські службовці повитикалися з віконець, а розгніваний керівник філії вискочив із свого кабінету.
Раптом вхідними дверима вбігли десятеро хлопців — попереду всіх Еміль — і оточили чоловіка у котелку.
— Біс би його взяв, чого треба цим хлопцям? — закричав керівник.
— Ці харцизяки запевняють, начебто я вкрав в одного з них гроші, ті самі, що тільки-но хотів розміняти у вашого касира,— пояснив пан Грундайс, аж тремтячи з гніву.
— Так воно і є! — вигукнув Еміль і підскочив до віконця.— Він витяг у мене одну стомаркову купюру і дві по двадцять марок. Учора по обіді. В поїзді, який ішов із Нойштадта до Берліна! Поки я спав.
— Як ти можеш це довести? — суворо спитав касир.
— Яв Берліні вже цілий тиждень і вчора з ранку до вечора був у місті,— сказав злодій і ввічливо посміхнувся.
— Безсовісний брехун! — вигукнув Еміль, мало не плачучи з люті.
— Чи ти можеш довести, що саме цей пан їхав із тобою у поїзді? — спитав керівник.
— Звісно, не може,— зневажливо кинув злодій.
— Якщо ви були в купе тільки вдвох, то в тебе немає жодного свідка,— зауважив хтось із службовців.
Емілеві товариші безпорадно закліпали очима.
— Ні! — вигукнув Еміль.— Ні, в мене є свідок. Пані Якоб із Грос-Грюнау. Спершу вона теж сиділа в нашому купе. А коли згодом виходила, то попросила мене привітати від неї пана Курцгальса у Нойштадті.
— Схоже, що вам треба буде довести своє алібі,— сказав керівник злодієві.— Ви можете це зробити?
— Звичайно. Я живу недалеко, в готелі "Крайд"...
— Тільки з учорашнього вечора,— вихопився Густав.— Я пробрався в готель як ліфтер і про все довідався.
Банківські службовці пересміхнулись і з цікавістю стали придивлятися до хлопців.
— Мабуть, найкраще залишити гроші тим часом тут, пане...— сказав керівник і вирвав із нотатника аркуш, щоб записати ім'я і адресу клієнта.
— Його прізвище Грундайс,— сказав Еміль. Пан у котелку голосно зареготав.
— От бачите, тут якесь непорозуміння. Моє прізвище Мюллер.
— Ой, як він бреше! У поїзді він сказав мені, що його прізвище Грундайс,— обурено крикнув Еміль.
— Чи ви маєте посвідчення? — спитав касир.
— На жаль, при собі не маю,— мовив злодій.— Та якщо ви хвилинку зачекаєте, я принесу його з готелю.
— Він усе вигадує! Це мої гроші, хай поверне їх мені! — кричав Еміль.
— Навіть якщо ти кажеш правду, хлопче, так просто це не вирішується,— пояснив касир.— Яким чином ти можеш довести, що це твої гроші? Може, ти написав на них своє ім'я? Або запам'ятав номери купюр?
— Звісно, ні,— відповів Еміль.— Хіба хто знає наперед, що його обкрадуть? Але все одно, це мої гроші, чуєте? Мені дала їх мама для бабусі, що живе тут на Шуман-штрасе, п'ятнадцять.
— Може, на якійсь купюрі відірвано краєчок або є інша прикмета?
— Ні, я не знаю.
— Панове, даю вам слово честі, це справді мої гроші. Не грабуватиму ж я маленьких дітей! — запевняв злодій.
— Стривайте! — вигукнув раптом Еміль і радісно підстрибнув, бо йому зразу стало легко на серці.— Стривайте, у поїзді я приколов шпилькою гроші до кишені. Тож усі три папірці мають бути проколені.
Касир подивився гроші проти світла. Всі затамували віддих.
Злодій ступив крок назад. Керівник філії нервово тарабанив пальцями по столу.
— Хлопець каже правду! — вигукнув касир, збліднувши від хвилювання.— Всі три купюри справді проколені.
— А ось моя шпилька! — оголосив Еміль і гордо поклав шпильку на стіл.— Я навіть поколовся нею.
Аж тут злодій блискавично крутнувся, розіпхнув ліворуч і праворуч дітей так, що вони попадали, перебіг залу, рвонув двері і зник.
— За ним! — крикнув керівник філії. Усі кинулися до дверей.
Та коли банківські службовці опинилися на вулиці, злодія вже оточило не менше двадцяти хлопчаків. Вони тримали його за ноги, висіли в нього на руках, учепилися в піджак. Злодій, наче скажений, вимахував руками, але діти міцно тримали його.
До них уже біг поліцейський, за яким помчала на своєму велосипедику Поні Капелюшок. Керівник банківської філії зажадав, щоб він затримав чоловіка, який зве себе то Грундайсом, то Мюллером. Бо то, видно, залізничний злодій.
Касир узяв гроші, шпильку і подався разом із ними. Це була дивовижна процесія. Попереду йшли поліцейський і касир, поміж ними — злодій, а позаду — чи не сотня дітей! Так і йшли вони аж до поліційного відділу.
Поні Капелюшок їхала поруч на нікельованому велосипедику. Вона кивнула своєму щасливому кузенові Емілю і крикнула:
— Емілю, я гайну додому й розповім про весь оцей цирк.
Еміль весело відказав:
— На обід я вже прийду додому. Вітай усіх! А Поні додала:
— Знаєш, на що все це скидається? На велику шкільну екскурсію.
Вона щосили задзеленчала і завернула за ріг вулиці.
Розділ п'ятнадцятий
ЕМІЛЬ ВІДВІДУЄ ГОЛОВНУ ПОЛІЦІЙНУ УПРАВУ
Процесія дійшла до найближчого відділу, й поліцейський доповів черговому вахмістрові, що сталось, а Еміль доповнив його розповідь. Потім його спитали, коли і де він народився, як його звати і де живе. Всі ці відомості вахмістр старанно записав. Чорнилом.