— А як вас звати? — спитав він злодія.
— Герберт Кіслінг,— відповів той.
Хлопці — Еміль, Густав і Професор — голосно засміялися. До них приєднався і касир, що вже передав вахмістрові сто сорок марок.
— Ну й брехло! — вигукнув Густав.— Спершу його звали Грундайс, потім Мюллер, а тепер уже Кіслінг. Цікаво дізнатися, як же його звати насправді.
— Тихо! — буркнув вахмістр.— Це ми теж з'ясуємо.
Потім пан Грундайс-Мюллер-Кіслінг назвав свою теперішню адресу — готель "Крайд", рік і місце народження. Документів він не мав ніяких.
— А де ви були до вчорашнього дня? — спитав вахмістр.
— У Грос-Грюнау.
— Знову, мабуть, збрехав! — крикнув Професор.
— Тихо! — гаркнув вахмістр.— Це ми теж з'ясуємо.
Касир спитав, чи можна йому йти. Але спершу вахмістр записав відомості і про нього. Касир по-дружньому поплескав Еміля по плечу й пішов.
— Кіслінг, чи ви вкрали вчора по обіді у поїзді, що йшов із Нойштадта до Берліна, сто сорок марок у школяра Еміля Тішбайна? — спитав черговий.
— Украв,— похмуро відказав злодій.— Я не знаю, як це раптом сталося. Хлопець лежав у кутку і спав. Нараз із кишені в нього випав конверт. Я підняв його і хотів тільки глянути, що в ньому. А саме тоді в мене зовсім не було грошей...
— От дурисвіт! — вигукнув Еміль.— Я пришпилив гроші до кишені. Конверт не міг випасти.
— І свої гроші в нього були,— додав Професор.— Бо тоді він одразу розміняв би Емілеві гроші. А він платив і за таксі, і за яєчню, і за пиво.
— Тихо! — гаркнув вахмістр.— Це ми теж з'ясуємо. І він записав усе, що йому розповіли.
— Чи не могли б ви поки мене відпустити, пане вахмістре? — спитав злодій так люб'язно, що аж очі примружив.— Я ж визнав, що поцупив гроші. І де я живу, ви теж знаєте. У мене в Берліні важливі справи, і я хотів би бодай деякі залагодити.
— Аж сміх бере,— сердито сказав вахмістр і зателефонував до поліційної управи, щоб прислали машину, бо на його дільниці спіймано залізничного злодія.
— А коли я одержу свої гроші? — заклопотано спитав Еміль.
— Тобі віддадуть їх в поліційній управі,— пояснив вахмістр.— Зараз вас туди відвезуть. І там усе з'ясують.
— Емілю, старий,— прошепотів Густав,— тебе повезуть у "чорному вороні" на Александерплац.
— Ну то й що! — буркнув вахмістр.— Тішбайн, чи є в тебе гроші?
— Є. Вчора хлопці назбирали. І портьє з готелю "Крайд" позичив мені десять марок.
— Справжні детективи! От бісові діти! — пробурмотів вахмістр. Але в тому бурмотінні відчувалася доброзичливість.— Тішбайн, ти поїдеш на метро до Александерплац і підеш в управу до слідчого в кримінальних справах Лур'є. Що буде далі, сам побачиш. І свої гроші теж одержиш.
— Чи можна мені насамперед віддати портьє десять марок? — спитав Еміль.
— Авжеж.
За кілька хвилин приїхала поліцейська машина. І пан Грундайс-Мюллер-Кіслінг мусив у неї сісти. Вахмістр віддав поліцейському, що сидів у машині, протокол і сто сорок марок. І шпильку теж.
Машина поїхала, Діти, що тісною юрбою стояли на вулиці, загаласували їй навздогін, але злодій навіть не поворухнувся. Мабуть, він пишався з того, що їде в такій машині.
Еміль подякував вахмістрові й потис йому руку. Потім Професор оголосив дітям, які чекали на вулиці, що Еміль незабаром одержить гроші в поліційній управі на Александерплац і що гонитва за злодієм скінчилася.
Діти розійшлись, але найближчі приятелі провели Еміля спершу до готелю, а тоді до станції метро "Нолендорф-ська площа". Еміль попросив їх по обіді зателефонувати до малого Вівторка, щоб той теж знав, як усе відбувалося. Далі Еміль сказав, що сподівається до свого від'їзду у
Нойштадт іще раз із ними побачитися. Він щиро дякує їм за допомогу. А гроші він негайно поверне.
— Якщо ти зважишся повертати нам гроші, я тобі боки намну, старий! — розсердився Густав.— Та й взагалі нам іще треба побоксувати. Через твій кумедний костюм.
— Ой, хлопці! — сказав Еміль і взяв Густава та Професора за руки.— Як мені весело! Тож боксувати будемо іншим разом, Густаве. В мене серце не витримає, як я тебе відразу нокаутую.
— Це тобі ніколи не вдасться, хоч гопки скачи! — крикнув Густав.
Потім вони втрьох поїхали на Александерплац, до поліційної управи. Там хлопці довго блукали коридорами, проминули незліченну кількість кімнат, аж поки знайшли слідчого в кримінальних справах Лур'є. Той саме снідав.
Еміль назвав себе.
— А! — вигукнув пан Лур'є, щось жуючи.— Еміль Штульбайн. Юний детектив-аматор. Мені вже телефонували про тебе. Комісар у кримінальних справах чекає. Він хоче побалакати з тобою. Ходімо!
— Моє прізвище Тішбайн,— уточнив Еміль.
— Шило на мило,— буркнув пан Лур'є і знов узявся за свій бутерброд.
— Ми зачекаємо тебе тут,— мовив Професор. А Густав крикнув Емілеві навздогін:
— Не барися, старий! Коли я бачу, що хтось їсть, то мало не вмираю з голоду.
Пан Лур'є ішов коридорами, завертав ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Нарешті постукав у якісь двері.
— Заходьте! — почувся чоловічий голос. Лур'є прочинив двері і, жуючи, сказав:
— Малий детектив тут, пане комісаре. Еміль Фішбайн, ви вже знаєте про нього.
— Моє прізвище Тішбайн,— наполегливо виправив Еміль.
— А чого ж, гарне прізвище,— сказав пан Лур'є і так підштовхнув Еміля, що той аж влетів у кімнату.
Комісар у кримінальних справах виявився симпатичним дядечком. Він запропонував Емілеві зручне крісло і звелів докладно розповісти всю історію із злодієм з самого початку. Потім комісар урочисто сказав:
— А тепер ти одержиш свої гроші.
— Нарешті!
Еміль вільно відітхнув і ретельно сховав гроші до кишені.
— Гляди, щоб знову їх у тебе не поцупили.
— Ні, не поцуплять. Я зразу віднесу їх бабусі.
— Правильно. Ой, мало не забув — дай мені твою берлінську адресу. Чи ти пробудеш тут іще хоч кілька днів?
— Мені дуже хотілося б,— сказав Еміль.— Я живу на вулиці Шуманштрасе, п'ятнадцять. У Гаймбольдів. Це прізвище мого дядька. І тітки, звісно, т.еж.
— Чудово все це у вас вийшло, хлоп'ята,— сказав комісар і закурив товсту сигару.
— Справді, хлопці діяли блискуче! — із захватом вигукнув Еміль.— Густав із своїм клаксоном, і Професор, і малий Вівторок, і Крумбігель, і брати Мітенцвай, одне слово, всі. Просто приємно було з ними мати діло. А надто з Професором, то справжній ас!