— Одразу ж напиши мені листівку, я поклала її у валізку, з самого верху.
— Добре,— мовив Еміль і швидко, щоб не побачила мама, скинув з колін макаронину.
На щастя, мама нічого не помітила.
— Усіх привітай від мене. І не лови гав. У Берліні зовсім не те, що в нас, у Нойштадті. У неділю дядько Роберт поведе тебе до музею кайзера Фрідріха. І ти шануйся, щоб не сказали, ніби ми тут не знаємо, як треба поводитись.
— Гаразд, слово честі,— сказав Еміль.
По обіді вони пішли в кімнату. Мама дістала із шафи бляшану коробочку з грошима і стала їх лічити. Тоді похитала головою і знову полічила.
— Хто приходив до нас учора після обіду?
— Панна Томас,— пригадав Еміль,— і пані Гомбург.
— Так, так. Але все одно не вистачає.
Вона подумала, знайшла папірець, де записувала свої прибутки, ще раз підрахувала і зітхнула:
— Бракує вісім марок. .
— Сьогодні вранці приходив газівник,— нагадав Еміль.
— Ага! Тоді, на жаль, усе правильно.
Мама навіть свиснула з досади і дістала з бляшанки три папірці.
— Ось, Емілю, сто сорок марок. Одна купюра — сто марок і дві по двадцять. Сто двадцять марок ти віддай бабусі і скажи, хай вона не гнівається, що минулого разу я нічого їй не надіслала. У нас було сутужно з грошима. Зате тепер ти привезеш їх сам і більш, ніж звичайно. Поцілуй бабусю. Зрозумів? А ті двадцять марок нехай будуть тобі. Купиш на них квиток додому. Він коштуватиме щось із десять марок, точно не знаю. На решту грошей купуватимеш собі щось їсти й пити, як ви кудись підете. Взагалі не завадить мати в кишені дві-три марки про всяк випадок. Я покладу гроші в конверт від листа тітки Марти. Тільки гляди не загуби. Куди ти його сховаєш?
Мати взяла розрізаний збоку конверт, поклала туди гроші, згорнула його вдвоє й віддала Емілеві.
Хлопець трохи подумав, а тоді сунув конверт якнайглибше у праву внутрішню кишеню. Потім для певності мацнув себе за груди поверх святкового піджака і впевнено сказав:
— Отак, звідти вони не вилізуть.
— Тільки нікому в поїзді не кажи, що маєш стільки грошей.
— Та що ви, мамо!
Еміль навіть образився — невже він такий телепень! Пані Тішбайн поклала ще трохи грошей до свого гаманця, тоді поставила бляшанку назад у шафу і ще раз швидко перечитала сестриного листа, де було точно зазначено час відходу і прибуття поїзда, яким Еміль мав їхати до Берліна.
Дехто з-поміж вас, напевне, гадає, що про сто сорок марок не варто так довго розводитись, як пані перукарка Тішбайн із своїм хлопцем. Коли хтось заробляє дві тисячі, або двадцять тисяч, або навіть сто тисяч марок на місяць, той, мабуть, і справді так гадає.
Але ви, можливо, не знаєте, що більшість людей заробляє незрівнянно менше. Подобається вам чи ні, та коли хтось заробляє тридцять п'ять марок на тиждень, для того сто сорок марок, які він заощадив,— чималі гроші. Для багатьох людей сто марок — це справжній мільйон, і по-думки вони пишуть цю цифру з шістьма нулями. А що таке мільйон насправді, вони не можуть собі уявити, навіть уві сні.
Як ви знаєте, Еміль не мав батька. А мати його день і ніч працювала, робила зачіски, мила клієнтам голови, біляві й чорняві, крутилася невтомно, аби вдома було що їсти і ставало грошей сплатити за газ, за вугілля, за помешкання, за одяг, за книжки і за навчання Еміля в школі. Часом мама хворіла і лежала в ліжку. Приходив лікар, призначав ліки. Еміль ставив матері компреси і варив їй і собі їсти. А коли мама спала, він навіть витирав підлогу мокрою ганчіркою, щоб вона не казала: "Мені доведеться встати і хоч трохи прибрати, в хаті страх як брудно".
Чи зможете ви це зрозуміти й не сміятися, коли я скажу, що Еміль був зразковий хлопець? Бачте, він дуже любив свою матір. І згорів би із сорому, якби байдикував, коли вона так тяжко працює, заощаджуючи на всьому. Хіба міг він не зробити домашнього завдання або списати його в Ріхарда Наумана? Хіба він міг прогуляти уроки? Еміль бачив, як мама надсаджується, аби тільки він мав усе, що мають інші школярі. То хіба він міг її обдурювати чи завдавати їй прикростей?
Отже, Еміль був зразковий хлопець. Насправді. Він не належав до тих слухняних хлопчиків, які ставали такими через боягузтво, скнарість чи завчасну дорослість. Еміль був зразковий хлопець, бо хотів таким бути! Він так вирішив, як, скажімо, вирішують не ходити більше в кіно або не їсти цукерок. Він так вирішив, але часом йому було важко.
Та коли на Великдень він приходив додому і казав: "Мамо, ось мій табель, я знову перший",— тоді він був щасливий. Коли його хвалили в школі і взагалі скрізь, йому це подобалося насамперед через те, що це потішить маму. Він пишався, бо міг хоч у такий спосіб трохи віддячити їй за те, що вона все своє життя невтомно робила для нього...
— Ой,— вигукнула мама,— нам треба поспішати. Вже чверть на другу, А поїзд відходить десь о другій. Ми можемо спізнитися.
— То ходімо, пані Тішбайн! — сказав жартома Еміль.— Але, щоб ви знали, валізку несу я!
Розділ другий
ВАХМІСТР ЄШКБ МОВЧИТЬ
Коли вони вийшли з дому, мама сказала:
— Якщо підійде конка, то до вокзалу поїдемо.
Чи хто з-поміж вас знає, яка була на вигляд конка? Вона саме виїхала з-за рогу і спинилася, бо Еміль махнув рукою, тож я швиденько її змалюю, поки вона не рушила далі.
Конка, треба відразу сказати, річ дивовижна. Уявіть собі, вона їде по рейках, наче справжній дорослий трамвай, і вагончик у неї такий самий, але тягне той вагончик звичайна конячка. На думку Еміля і його друзів, та конка — просто ганьба, вони мріяли про електричний трамвай з дугою нагорі, з п'ятьма фарами спереду і трьома ззаду. Але магістрат міста Нойштадта вважав, що для їхньої чотирьохкілометрової дороги цілком досить однієї живої кінської сили. Тож про електричний трамвай поки що й мови не могло бути. Водій не мав діла з усякими ручками та важелями, а тримав у лівій руці віжки, у правій — батіг і вигукував: "Но-о!"
Як хто-небудь жив на Ратушній вулиці, дванадцять, і хотів зійти з конки біля свого дому, то просто стукав у шибку, водій кричав: "Тпру-у!", і пасажир виходив, де йому треба, хоч насправді зупинка була десь біля будинку тридцять або сорок шість.
Для нойштадтської конки це було байдуже, вона мала час. Мала час і конячка. Мав час і водій. І нойштадтці теж мали час. А коли хтось справді поспішав, то йшов пішки...