Маленька дівчинка з велосипедом — Емілева кузина з Берліна. Дехто вважає, що слід казати не кузина, а двоюрідна сестра. Не знаю, як кажуть у вас дома, але я називаю своїх кузин не двоюрідними сестрами, а кузинами. І у Тішбайнів теж так заведено. Але, звісно, кому це не до вподоби, той може викреслити чужоземне слово і замість нього написати — нагорі чи внизу — "двоюрідна сестра". Ми не будемо через це сваритися. А взагалі Поні Капелюшок чудова дівчинка, і звати її зовсім по-іншому, її мати і пані Тішбайн — рідні сестри. А Поні Капелюшок — це тільки прізвисько.
У Берліні є Нолендорфська площа, а на ній, якщо я не помиляюся, стоїть готель, де зустрінуться деякі герої цієї історії, тільки не подадуть одне одному рук. Але готель може бути й на Вітенберзькій площі, або навіть на Фербелінській. Я-то знаю точно, де цей готель, але до мене прийшов його власник, зачувши, що я писатиму про цю історію, і сказав: не можна називати точної адреси, адже для його готелю буде поганою рекламою, коли всі дізнаються, які "особи" там мешкали. Я погодився, і власник готелю пішов.
Хлопець на ім'я Густав вам напевне сподобається. Із гімнастики в нього завжди кругла п'ятірка. Що він іще має? Досить добре серце і автомобільний клаксон. Усі діти цього кварталу знають його і мають за свого ватажка. Коли він мчить дворами, натискаючи на клаксон так, що той аж реве, діти кидають усе і біжать сходами у двір дізнатися, що сталося. Здебільшого Густав у такий спосіб скликає обидві футбольні команди, і всі поспішають до спортмайданчика. Але часом клаксон служить й іншій меті, як, наприклад, в історії з Емілем.
В усіх районах міста великі банки мають свої відділення. Там можна, коли є гроші, купити акції, а хто має поточний рахунок у банку, може взяти гроші, погасити чек. Часом сюди прибігають учні продавців розміняти десять марок на сто десятипфенігових монет, щоб в їхніх крамницях касирки мали дрібняки на здачу. Сюди приходять також, щоб обміняти долари, швейцарські франки або ліри на німецькі гроші. Часом деякі люди відвідують банк навіть уночі, хоча тут нікого немає, щоб їх обслужити. Але вони обслуговують себе самі.
Емілева бабуся найвеселіша з усіх бабусь, яких я знаю, хоча її життя сповнене турбот. Є люди, яким зовсім неважко бути веселими. А для інших, навпаки, то нелегка, серйозна справа. Колись Емілева бабуся жила разом з ними, та після смерті бляхаря Тішбайна переїхала до своєї другої дочки у Берлін. Бо Емілева мати заробляла надто мало, щоб прожити на той заробіток утрьох. Отже, бабуся живе в Берліні. І кожен її лист закінчується словами: "У мене все гаразд, чого і вам бажаю".
Усе, що відбувається в світі, попадає в газету. Тільки якщо воно, звісно, трохи незвичайне. Коли в теляти чотири ноги, то це нікого не цікавить. Але якщо в нього
п'ять чи шість ніг,— а часом таке буває! — то дорослі залюбки читають про це під час сніданку. Коли пан Мюллер порядна людина, то це нікого не обходить. А коли пан Мюллер доливає в молоко воду і продає цю бурду як вершки, тоді про нього пишуть у газеті. І хай тоді робить, що хоче. Чи проходили ви коли-небудь повз будинок, де друкують газети? Там усе дзвенить, гримотить і гуркоче, аж стіни двигтять.
ІСТОРІЯ НАРЕШТІ ПОЧИНАЄТЬСЯ
Розділ перший ЕМІЛЬ ДОПОМАГАЄ МИТИ ГОЛОВИ
— Ану, бери той дзбан із гарячою водою,— сказала пані Тішбайн.
Сама вона взяла інший дзбан та невеликий синій флакон із рідким милом і пішла з кухні в кімнату. Еміль схопив свій дзбан і подався за матір'ю.
У кімнаті сиділа жінка, схиливши голову над білою мискою. Волосся в неї розпатлалося й висіло, наче пасма вовни. Емілева мати налила на ту біляву вовну рідкого мила і так заходилася мити чужу голову, аж піна летіла навкруги.
— Вода не гаряча? — спитала мати.
— Ні, нічого,— відповіла голова.
— О, це пані пекарка Вірт! Добридень!— привітався Еміль і поставив свій дзбан під туалетний стіл.
— Тобі щастить, Емілю. Я чула, ти їдеш до Берліна,— сказала голова таким голосом, наче всю її занурили в збиті вершки.
— Спершу йому не дуже хотілося їхати,— пояснила мати, ще дужче намилюючи голову,— але навіщо хлопцеві марнувати канікули? У Берліні він ще ніколи не був, а моя сестра Марта вже давно нас запрошує. її чоловік заробляє непогано, він працює на пошті сортувальником. Я, звісно, не можу поїхати; Перед святом завжди багато роботи. Ну, та він уже не маленький і дорогою дасть собі раду. А на вокзалі в Берліні його зустріне моя мати. Вона чекатиме біля кіоска з квітами.
— Берлін йому сподобається. Там є що дітям подивитись. Ми були в Берліні півтора року тому, їздили з клубом кеглярів. Ой і метушня ж там! На вулицях уночі так само видно, як і вдень. А скільки машин! — вигукнула пані Вірт із глибини миски.
— А іноземних машин багато? — спитав Еміль.
— Звідки мені знати,— сказала пані Вірт і чхнула, бо мильна піна попала їй у ніс.
— Тепер іди мерщій перевдягнися,— звеліла мати.— Твій святковий костюмчик лежить у спальні. Вбирайся швидше, щоб ми змогли, як я зачешу пані Вірт, зразу ж сісти до столу.
— А яку взяти сорочку? — спитав Еміль.
— Усе лежить на ліжку. Гляди обережно натягай шкарпетки. Але спершу добре помийся. І нові шнурки в черевики втягни. Хутко! Хутко!
— Гоп-гоп! — вигукнув Еміль і щез.
Коли пані Вірт, уже зачесана і задоволена своїм виглядом у дзеркалі, нарешті пішла, мати поспішили до спальні й побачила, що Еміль засмучено никає по кімнаті.
— Чи ти можеш мені сказати, хто вигадав святкові костюми?
— На жаль, не знаю. А чого це ти питаєш?
— Скажи мені адресу, і я застрелю того бовдура.
— Таке вигадаєш! Інші діти журяться, що у них немає гарної одежі. У кожного свій клопіт... О, щоб не забути: сьогодні ввечері попроси в тітки Марти вішалку й охайно повісь свій одяг. Але спершу почисть його щіткою. Гляди не забудь! А завтра можеш знов надягти свій пуловер, ту чортову шкуру. Наче все? Валізку я склала, квіти для тітки загорнула. Гроші для бабусі я віддам тобі потім. А тепер ходімо обідати. Прошу вас, юначе!
Пані Тішбайн обняла Еміля за плечі й повела до кухні. На обід були макарони з тертим сиром і шинкою. Еміль уминав як не в себе і тільки часом поглядав на маму — чи вона не ображається, що перед розлукою йому так смакує обід.