Емі Фостер

Страница 3 из 10

Джозеф Конрад

Він не відав імені свого корабля. Насправді з плином часу ми з'ясували, що він навіть не знав, що кораблям дають імена — "як християнському людові"; і коли одного дня він з вершини Талфорд — Гілл окинув поглядом море, що розляглося долі, очі його розгублено забігали, вражені несподіваним видовищем, немовби він ніколи не бачив нічого подібного. І, вірогідно, дійсно не бачив. Наскільки я зрозумів, його разом з багатьма іншими заштовхали на борт емігрантського судна, пришвартованого у гирлі Ельби — у надто великому замішанні, щоб придивлятись до оточення, надто втомленого, аби щось бачити, надто заклопотаного, аби перейматися ще й цим. Їх завели на нижню палубу і одразу ж там зачинили. То було низьке дерев'яне помешкання — так би він це описав — з балками угорі, як у будинках його батьківщини, от тільки спускалися сюди драбиною; величезне, холоднюче, сире і темне місце, з чимось на манер прикріплених один над одним дерев'яних ящиків, у яких люди мусили спати; і увесь час усе це хилиталося на всі боки. Він закрався в один з тих ящиків і так там лежав, тримаючи при собі клунок та ціпок, у тому ж вбранні, в якім покинув рідну домівку багато днів тому. Стогнали люди, плакали діти, крапотіла вода, згасли вогні, стіни палуби тріщали і трясло так, що ніхто не наважувався й голови підняти зі свого ящика. Він загубив свого єдиного товариша (молодий хлопець з моєї долини, сказав він) а ззовні невпинно доносився шум вітру і важко падали удари хвиль — бум! бум! Його здолала жахлива нудота, така, що він навіть занедбав молитви. Окрім того, ніхто не знав ранок чи вечір надворі. У тому місці завжди стояла ніч.

Перед цим він довго-довго подорожував залізницею. Глядів у вікно з дивовижно прозорою шибкою, і дерева, будинки, лани та довжелезні шляхи, здавалося, кружляли і кружляли круг нього, аж поки не паморочилось в голові. Він дав мені зрозуміти, що дорогою бачив незліченні юрмиська людей — цілі народи, одягнені так, як вбираються лише багаті. Одного разу йому наказано вийти з вагону і він переночував на лавці у будинку з цегли, підклавши під голову клунок; а якось він багато годин прокуняв на мощеній кам'яними плитами підлозі, підібравши коліна і поклавши свій клунок між ногами. Покрівля над ним, здавалося, була зроблена зі скла і була такою високою, що найбільша з усіх ним бачених гірська сосна мала б достатньо місця, щоб під нею рости. Паротяги прибували з одного кінця, а з іншого їхали геть. Людей роїлося більше, ніж у святковий день навкруж чудодійного Святого Образу у дворі монастиря кармеліток, там, на долішній рівнині, куди, перш ніж покинути рідний дім, він доправив на дерев'яному возі свою матір — побожна літня жінка хотіла помолитися за його безпеку та дати обітницю. Він не міг передати мені, яким просторим, і височезним, і гамірним, і димним, і тьмяним і повним залізного брязкоту було те місце, але хтось сказав йому, що називається воно Берлін. Потім вдарили у дзвін, під'їхав ще один паротяг і знову він котився і котився країною, що втомлювала очі своєю рівністю, де погляд марно шукав хоча б натяку на пагорб. Ще одну ніч він провів закритим у будівлі, схожій на гарну стайню з підлогою, встеленою соломою, вартуючи свій клунок від чоловіків, жоден з яких не розумів ані слова з його вуст. Уранці їх усіх відвели на кам'яні береги надзвичайно широкої, брудної ріки, що текла замість пагорбів між будинків, які здавалися незмірно величезними. Там була парова машина, що могла пересуватись по воді, а вони набилися тісно на неї, тільки зараз з'явилися жінки з малими дітьми, які здіймали чималий гамір. Падав холодний дощ, вітер дув йому в лице; він промок наскрізь і цокотів зубами. Тоді узяв за руку хлопця з його долини.

Вони гадали, що їх уже везуть прямо до Америки, аж раптом парова машина вдарилася у бік чогось, що здавалося будинком на воді. Стіни були гладенькими та чорними, а нагорі здіймалися, виростаючи з даху — якщо він там був — оголені дерева у формі хрестів, неймовірно високі. Ось як це здалося йому тоді, бо ніколи ще досі він не бачив кораблів. То було судно, на якому вони мали проплисти увесь шлях до Америки. Перекрикувалися голоси, усе хиталося; трап гойдався вгору-вниз. Він зійшов ним на чотирьох, смертельно боячись впасти у воду, що гучно плюскотіла унизу. Він загубив товариша, і коли спустився у трюм того корабля, серце його ніби враз розтануло у грудях.

Він розказував, що тоді ж раз і назавжди втратив зв'язок з одним з тих трьох чоловіків, які попереднього літа обійшли всі містечка у передгір'ях його батьківщини. Вони прибували у ринковий день на селянській бричці і винаймали в жидів приміщення у шинку чи якомусь іншому будинку. Їх було троє і один, з довгою бородою, виглядав авторитетно; шиї їх огортали комірці червоного сукна, а рукави облямовувала золота стрічка, ніби у державних чиновників. Вони гордо сиділи за довгим столом; а в сусідній кімнаті, щоб прості смертні не мали змоги підслуховувати, тримали хитромудру телеграфну машину, за посередництвом якої могли зв'язатися з Імператором Америки. Батьки трималися при дверях, але юнаки з гір напирали на стіл сиплючи запитаннями, бо в Америці можна було дістати цілорічну роботу за три долари в день і не треба відбувати військову повинність.

Але Американський Кайзер усіх не бере, о ні! Його самого прийняли з великими труднощами і авторитетний чоловік в уніформі мусив кілька разів виходити з кімнати, щоб телеграфувати у його справі. Зрештою Американський Кайзер найняв його за три долари у день, бо був він молодий та сильний. А проте, багато придатних юнаків відмовлялися їхати, злякавшись страшної далечини; окрім того, брали тільки тих, хто мав гроші. Були такі, що продавали свою домівку і землю, бо дорога до Америки вартувала великих грошей; але потім, вже там, маєш три долари на день, а якщо не дурний, то можеш розвідати місця, де золото просто на землі лежить. Батьковий дім вже переповнився. Двоє його братів одружилися і мали дітей. Він обіцяв надсилати гроші з Америки поштою двічі на рік. Його батько продав жиду — шинкарю стару корову, пару рябих гірських поні, яких виростив сам, і розчищену ділянку доброго пасовиська на сонячному схилі порослого соснами перевалу, аби заплатити людям з корабля, які доправляли до Америки людей, що хотіли швидко стати багатіями.