Емі Фостер

Страница 2 из 10

Джозеф Конрад

Як з'явилася у ній ця здатність і як розвинулася — незбагненна таємниця. Вона народилася у селі і ніколи не виїжджала з нього далі Колбрука чи, можливо, Дарнфорду. Чотири роки прожила зі Смітами. Нью-Бернз — віддалена ферма за дві милі від дороги, тож Емі тільки й задовольнялася, що незмінними полями, улоговинами та узвишшями, деревами та живоплотами, обличчями чотирьох робітників на фермі, завжди одними й тими ж — день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Вона ніколи не виявляла якогось прагнення до бесіди і, здається мені, навіть не вміла посміхатися. Іноді, коли випадало погоже недільне пообіддя, вона вбирала свою найкращу сукню, пару грубих черевиків, широчезний сірий капелюх, прикрашений чорним пером (я сам бачив її у цьому наряді), і, прихопивши сміховинно тоненьку парасолю та подолавши два перелази, проходила три поля та ще двісті ярдів дороги — ніколи далі. Там стояла хата Фостерів. Вона помагала матері заварити чаю молодшим дітям, перемити посуд, потім цілувала малих і поверталася на ферму. Ото й усе. Усе дозвілля, уся переміна, увесь відпочинок. Здавалося, нічого іншого їй і не треба. А потім вона закохалася. Закохалася потай, невідступно — мабуть, безпорадно. Сталося це не одразу, але коли вже сталося, то подіяло, ніби могутнє закляття; то було кохання, як його розуміли Древні: нездоланний та фатальний поштовх — одержимість! Так, вона виявилася здатною впасти у одержимість виглядом іншого, його присутністю, ніби поганська ідолопоклонниця під щасливим небозводом — і від цього таємничого самозабуття, зачарування, піднесення зрештою пробудилася, перелякана непоясненним жахом брутальності…

Чим нижче опускалося сонце до обрію, тим величнішої понурості набував обшир лугів, обрамлений з обох сторін схилами височин. Відчуття всепроникної туги, ніби викликаної повним скорботи наспівом, плинуло з безгомінних полів. Люди, яких ми зустрічали по дорозі, неспішно минали нас опустивши очі долу, ніби печаль перемученої землі обтяжувала їхній крок, гнула плечі, звертала погляд донизу.

— Так, — відповів лікар на моє зауваження, — можна подумати ніби земля проклята, адже ті з її дітей, хто залишаються до неї найближче, неоковирні тілом і хода їх важка, ніби і самі серця їх обважені ланцюгами. Але на цій самій дорозі, серед оцих незграб, можна було зустріти й іншого, гнучкого, спритного, стрункого, прямого, як сосна, у самій появі якого було поривання увись, ніби серце у грудях мав повне радощів життя. Можливо, тут дається взнаки сила контрасту, але коли він обганяв когось з оцих селян, мені здавалося, що стопи його не торкаються дорожньої пилюки. Він перестрибував перелази, збігав отими схилами пружною сягнистою ходою, по якій його впізнавали здалеку, а очі мав чорні та блискучі. Свободою рухів, лагідним — дещо лякливим — поглядом, оливковою шкірою та приємністю поводження він так відрізнявся від навколишнього люду, що здавався мені якоюсь лісовою істотою з казок. Прибув він звідти.

Доктор вказав напрямок батогом з вершини схилу і далеко під нами, понад хитливими верхівками дерев парку, висадженого обабіч дороги, розкинулась гладінь моря, немов підлога храму незмірної величі, помережана темними низками хвиль, з непорушними смугами відблиску, оперезана біля підніжжя неба дзеркальною водою. Світла пляма диму від невидимого пароплава танула на обширі ясного видноколу як імла подиху на дзеркалі; а при березі, ніби поволі виплутуючись з-під гілок, легко пливли понад кронами дерев білі вітрила каботажного судна.

— Він з корабля, що затонув у бухті? — запитав я.

— Так; він вижив. Злиденний емігрант з центральної Європи, який прямував до Америки і якого буря викинула тут на берег. Для нього, який нічого не знав про географію, Англія була незвіданим краєм. Минув якийсь час, поки він вивчив назву країни; і наскільки я можу судити, він сподівався зустріти тут хижих звірів та дикунів, коли, перелізши у пітьмі морську стіну, скотився у рів, де знову ж таки лишень чудом не втопився. А проте, ніби тварина, піймана у западню, він інстинктивно опирався смерті і цей сліпий опір штовхнув його у поля. Він безумовно мав бути міцнішої породи ніж здавався, якщо втримався при житті попри такі важкі удари долі, настільки безжальне напруження і такий переляк. Згодом, своєю ламаною англійською, кумедно схожою на лепет дитини, він розповів мені, що ввірив себе Богові, вважаючи, ніби йому вже на цьому світі не жити. І дійсно, можна б додати, звідки ж йому було знати? Він пробивався крізь дощ та бурю на чотирьох і зрештою заповз між овець, що скупчилися за живоплотом, ховаючись від вітру. Ті розбіглися на всі боки, мекаючи у темряві, і так на цих берегах привітав його перший знайомий звук. Була десь друга ночі. Ото й усе, що ми знаємо про його висадку, хоча він не прибув без супроводу. От тільки його страшних попутників почало виносити на берег значно пізніше, вже удень...

Лікар натягнув віжки, прицмокнув язиком; ми покотилися пагорбом униз. Потім, різко завернувши майже під прямим кутом на Гай — Стріт, ми прогриміли бруківкою і опинилися вдома.

Пізно ввечері Кенеді нарешті зламав ману похмурості, що була оволоділа ним, та повернувся до оповіді. Покурюючи люльку, він крокував довгою кімнатою туди-назад. Лампа для читання освітлювала тільки папери на столі; і я, після безвітряного та спекотного дня сидячи біля одчиненого вікна, споглядав холодну велич імлистого моря, що нерухоме лежало під місяцем. Ані шереху, ані плюскоту, ані скрипу гальки чи кроків, жодного подиху не долинало від землі унизу — жодних ознак життя, окрім аромату в'юнкого жасміну; і голос Кенеді, що чувся позаду мене, линув крізь широке вікно аби розтанути у прохолодній та розкішній тиші.

— ...давні історії про кораблетрощі оповідають нам про безліч митарств. Часто вцілілі рятувалися від загибелі потопельника аби жалюгідно сконати від голоду на пустельнім узбережжі; інші зазнавали насильницької смерті або потрапляли у рабство, приречені на роки непевного існування між людей, для яких їхня інакшість була приводом для підозр, огиди чи страху. Ми читали про таке і співчували нещасним. Для чоловіка воістину важко опинитися загубленим чужинцем, безпомічним, чужомовним і неясного походження у якомусь темному закутку землі. І все ж, здається мені, серед страждань, які випадали на долю шукачів пригод, викинутих катастрофою на дикі берега світу, немає такого невибагливо трагічного, яке випало чоловікові, що про нього я веду мову, найневиннішого з шукачів пригод викинутих морем у закруті бухти, який майже повністю видно ось з цього вікна.