— Все одно! — сказав він собі вкінці, сміло перейшов салю і попросив до танцю — Ганчаківну...
Вражіння було незвичайне: Ганчаківна була би танцювала дві години, якби Роман був витримав, і що більше: вона сказала в розмові цілих сімнадцять слів; він упрів, як би не знати при якій праці; а Стефанія своїм очам не вірила, так здивувалася. Однак замість похвалити Романа за відвагу, вона сказала йому: "Вас таки щось тягне до неї..." З такої замітки Роман не був рад, але потішив себе небавом знаним спостереженням, що логіка у жінок інша, як у мужчин.
Зате знов як любо вона усміхнулася до Романа по двох днях, коли у "Руськім дневнику" прочитала опис балу; там, очевидно, ніхто інший, лише Роман, назвав її королево.ю балу. Він не виписав цілого її імені і прізвиська, але букви "Стеф. Черк.", очевидно, не означали нічого іншого, як її саму. При найближчій нагоді воиа сердечно стиснула його руку: друкованих компліментів для себе вона ще не читала ніколи в житті.
Були се гарні часи...
— А чорт би тебе побрав! — скрикнув Роман несподівано; се бажання його відносилося до голки, що, притиснена до стола, зломилася аж на три часті. Через те якийсь час його уява була зайнята ґудзиком і голкою, але вже небавом п'ятий ґудзик сидів твердо на своїм місці і не було ніякої перешкоди згадувати далі гарні часи.
* * *
Чи ті часи були справді гарні?
Ось хвилина радості. Роман сидить у Павловської на софі; з одного боку коло нього Зоня, а з другого на землі Гектор.
Більше нема нікого: Павловська приготовляє вечерю, панна Стефанія пішла на ховзанку, Павловський ще не вернув з касина. Нахилившись до уха, Зоня шепче Романові:
— Тітка Стефка казала нині, що ви їй снилися.
— Справді?
— Справді. Казала, що ви їй сподобалися, що з вами бавилася дуже добре.
Роман з радості обняв і поцілував Зоню та погласкав Гектора.
А потім знов і смуток, і радість. Раз вечором іде вій улицею на ховзанку, де мала бути Стефанія. Іде задуманий і не зважає на людей. Потрутив якусь паню, дивиться: пані така молоденька, чепурна, гарно одягнена.
— Pardon,— сказав він, здіймаючи капелюх.
— Ніщо не шкодить! — відповіла вона.— Ходім разом! Роман почервонівся по самі уха, серце йому закровави-
лося з сорому, обурення заволоділо його душею — і він, як опарений, відскочив і давай утікати! Що вона собі гадає? То невинний мужчина не може вечором перейти спокійно улицею? Жінки нарікають, що не мають волі,— а вони от що починають із мужчинами! Кожда немов відгадує, що Роман нежонатий, і думає, що се вже достаточна причина зачіпати невинного кавалера на улиці. Прикро було Романові, ще більше прикро, ніж героїні "Дівочих сліз", коли їй таке саме лучилося з мужчиною. Передумуючи свою пригоду, Роман дійшов до висновку, якого жінки не признають, що "яке їхало, таке здибало", жінки і мужчини однакові.
Він хотів сю свою бистроумну замітку сказати Стефанії, але коли прийшов на лід і побачив її при світлі електричних ламп на нікелевих лижвах, засоромився і говорив зовсім що інше. Він ховзався разом з нею, тримав її за руки, і йому було дуже тепло. Раз, закруючи нею, мусив її хопити в обійми, бо була би впала. її лице облив ще гарячіший рум'янець, а очі блиснули так, що сей блиск здався Романові яснішим від лукових електричних ламп, що висіли над замерзлим ставком. Потім він навмисне впав перед нею на одно коліно, але зробив се так зручно, що Стефанія могла цілий тиждень думати, чи се зробив він навмисно, чи ні, і не здогадатися. Військова музика грала польки і вальси, по ставку крутилися сотки пар і поодиноких людей — крім музики було чути тілько лижви на леду і веселі розмови.
Був(се гарний вечір. Роман не змерз анітрохи, хоч мороз був кавалерський. Невидимий огонь, що горів у його серці, зогрівав його цілого, як добра груба.
Потім він відпроваджував Стефанію додому. Була, може, восьма година вечором. В дорозі прийшло йому на думку запросити її до цукорні. Вона обурилася:
— Що ви собі думаєте?
— Я думаю собі,— відповів Роман,— що ви як розумна панна не повинні зважати на людські язики і не обмежувати своєї волі. Чи соромно вам зі мною?
Питання було таке, що Стефанія й не могла відповісти інакше, як лише згодитися вступити до цукорні.
— Рівне право для всіх! — сказав Роман і, чи забувся у своїм щастю, чи справді думав, що вже тепер настали інші часи, перший увійшов у двері.
Стефанія покрутила носом, але мовчала; увійшла за Романом — і обоє сіли коло стола. В цукорні були гості, і з них дехто цікаво оглядав молоду пару, але вони не зважали: Стефанії було соромно піднести очі, а Роман тим часом припрошував її брати тіста з кремом.
Він думав, що приятельськими запросинами до цукорні, чаєм і тістами з кремом зробить хоч маленьку приємність своїй панні, тим часом з отсего вечора і почалося нещастя, яке йому і не снилося. Був хтось у цукорні, що доніс Пав-ловським цілу пригоду: і те, як він перший відважився вступити в двері, чим зневажив даму, і те, як її частував,— усе знали Павловські. Коли при найближчій нагоді Роман від-видів Павловських, Стефанія не хотіла з ним бачитися, її нібито боліла голова. Зате Павловська обсипала його докорами, як градом:
— Що ви зробили? Хто ж таке видав? Що ви собі думаєте?
В розпуці Роман одно лише хотів знати: хто се доніс Пав-ловській: женщина чи мужчина? Роман не хотів знати імені сеї особи, тілько її рід. Павловська не хотіла спершу сказати, вкінці виявила тайну, що се женщина. Романові від того аж на серці полегшало.
— Отже, не мужчини обмежують волю жінок, тілько самі жінки! — сказав він твердо і був рад у душі, що хоч гірким досвідом дійшов до такого висновку.
Тепер він сам не знав, що робити. Він ждав — і се, не рахуючи його писання в редакції, була одинока його робота і думка. І встаючи з ліжка, і лягаючи спати, він розважував свою провину і не знав певно, як дивитися на неї. Цукор-ня, чай, тіста з кремом — се, звісно, речі не заборонені. Що він перший увійшов у двері, а вона за ним — се ж не повинно бути провиною в очах еманцппованої жінки. "Се нечемність!" — шептало йому сумління і серце. "І через що нечемність?!" — відповідав розум, і Роман не міг ніколи скоро заснути, так думав. Чи, може, се провина, що без опіки тітки вечором завів її до цукорні? Адже цукорня одна з перших, пора не пізня, свідків було багато. Чого ж хотять люди від нього? На добрий лад — се ж зневага не для неї, тілько для нього, се підозріння, що він міг щось злого зробити панні Стефанії!