* *
*
Приходив бал. Роман ждав його нетерпеливо. Нову одежу вже мав у шафі, але ще не мав шапокляка, рукавичок, білої краватки, шовкової хустинки, перфуми, лакер-ків, калошів і — грошей. Все те він мав колись і зужив, і вже від двох літ думав, що, крім грошей, нічого з того не буде потребувати. Аж ось вийшло: треба знову! Видатки страшенні, і то на один вечір! Найменше з рік треба буде те все сплачувати ратами. Та ще коли б хоч виплатилося! А правда: ще й букет для панни Стефанії! Який-будь не можна дати: треба заімпонувати... В якій-то вона буде сукні?
На грошові клопоти поміг Романові знакомий жидок, а в справі букета — хто би сподівався?! — стала Романові у великій пригоді маленька Зоня. Вона розповіла йому, яку сукню буде мати Стефанія, ще й пробку матерії дала. Роман сховав сю пробку і дав зробити гарний букет з відповідним манжетом і лентами. Стефанія здивується, звідки він знав, яка в неї сукня. Роман був дуже рад із себе, але був і нетерпеливий, як панна перед балом. Цілий тиждень перед забавою він спав з перев'язаними вусами, щоби виглядали краще. Решта лиця здавалася йому менше важною і інтересною для жіночого роду; впрочім, не мав чого й лякатися; його лице від реставраційного харчу було дуже інтересне: бліде, як у панночок, що їдять зернята кави, оловці, уголь, цитрину або й глину із груби. А чуприна була у нього здоровенна, густа, як щітка, і зачесана з фантазією вгору, так що високе розумне чоло ціле було відкрите.
Але на день перед балом склалася пригода, яка на хвилину сколотила його тихе щастя. Прийшов він до пані Павлов-ської, бо просила його, щоб зайнявся деякими орудками; аж тут він тілько привітався, а Павловська з Стефанією просто напали його з гратуляціями.
— Гратулюємо! Ви заручені, а нам нічого не кажете!
— Хто вам казав? І з ким я заручений?
— Вже ми знаємо. Сегодня лист дістали ми з сеї околиці, де ваша панна. Кажуть, що дуже багата.
— Я нічого не знаю.
— Не вдавайте! А Ганчаківна що?
— Ганчаківна!
Романові аж дух заперло. А тут Стефанія з докором до нього:
— Ви здавалися мені такими щирими, тим часом виходить...
І в тім докорі Стефанії було стілько смутку і жалю!
— Але ж, мої ласкаві пані! Присягаюся, що я неза-ручений!
Дами не зважали на його присягу. Вони в таких справах не вірять присягам.
— Чи хоч гарна вона? Молода? Розумна? — питалися обі цікаво.
— Покажіть нам її фотографію, що носите, певно, на серці! Чи буде завтра на балу?
Роман був просто оголомшений сими питаннями: одну тілько мав потіху, що у словах Стефанії чув виразно заздрість; було видко, що займав її. Він боронився, як лев; але йому не вірили. Тоді він став просити бога, щоби прислав Ганчаківну на бал,— нехай би її Стефанія побачила і його не підозрівала... Його молитва була така щира, що бог його справді послухав.
На балу була Ганчаківна: приїхала! Побачивши її, Стефанія усміхнулася, але в ту саму хвилину і споважніла. "Хто знає?" — сказала до Романа, і Роман не знав, як сі слова розуміти. Коли ж, до того, побачив на салі і радника, його серце переповнилося дивними почуваннями. Для відваги він випив чвертку вина в буфеті, і йому стало троха легше на серці. Перетанцювавши вальса із Стефанією, він походжав з нею по салі (Ганчаківна трохи не з'їла їх обоє очима, а Стефанії се, очевидно, дуже сподобалося) і бавив її веселою розмовою. Йому було так приємно!
— Ви читали "Дівочі сльози"? — питалася панна Стефанія.,
— Читав.
— Правда, чудова річ?.. Що, ні? Ну, розуміється! Ви всі, мужчини, однакові. Коли ми упоминаємося о рівноправність з вами, то вам се не подобається. Ви все хочете бути панами з повним правом на життя своє і наше, на працю, на любов, а нам ніяких прав не признаєте.
— Бо ви всіх наших обов'язків не хочете на себе прийняти. Прав хотіли би, а обов'язків ні. Наприклад, у війську не служите,— відповів Роман так тілько, для суперечки.
— Я служила би, якби мене взяли.
— Розуміється, при гусарах і відразу офіциром. Уніформ багатий, нічого казати!
— Ет, ви всі думаєте, що ми тілько за уніформами пропадаємо.
— Ну, то візьмем, коминарем згодились би бути? Подумайте собі, що ви бідні і приневолені бути коминарем, чорнити немилосердно своє біле личко сажею, але зате вилазити комином на дах, на те найвище становище, яке тілько мужчини займали досі. Не схотіли б? От бачите!
— Все ж таки ви маєте волю, а ми невільниці!
— Звісно, звісно: ми маємо волю любити панну і дістати гарбуза. Ми вибираємо, а ви, бідні, тілько ждете... Право на гарбузи ми вам любісінько відступимо. Поміняймося раз ролями. Вибирайте, наприклад, мене; я буду сидіти в городі на лавці, а ви прийдете несмілі, зажурені і почнете говорити про бодяки, місяць, солові їв, жаби і т. п. поетичні речі, потім скажете: "Люблю вас!" — а я, почервонівшись, відповім: "Спитайте тата!" або "Моє серце належить уже до Ганчаківни!" Коли ми, мужчини, діждемося такої волі ?
— Глузуйте собі здорові! Ви всі тілько глузуєте собі з нас і не хочете зрозуміти. Того не бачите, які ми безпомічні, які беззахисні.
— Знаю, знаю: се стоїть у "Дівочих сльозах". Ну ви, мабуть, маєте з чого жити?
— Я не про себе, а про інших.
— Але ви...
Роман не договорив, се вже було би занадто сміло.
Букетом, який він подав Стефанії при котильйоні, він зовсім здобув собі її серце. Вона чудувалася його бистро-умності і різним іншим гарним прикметам. Потім, коли дами вибирали мужчин до танцю, Стефанія вибрала його, сказавши притім важні слова: "Се наше одиноке виборче право, і то ще на команду мужчин".
А Роман сказав на те не менше важні слова: "Я вам признаю і всяке інше право вибору..."
Обвішаний ордерами і оголомшений чарами балу і прихильністю Стефанії, він зовсім не зважав на те, що і радник Скрутинський танцював з його милою — годі ж було Романові все тілько з нею танцювати. Зате зайняв його один план, яким він думав раз назавсіди прикувати панну до себе. Звісна річ: жінки страшенно люблять відважних мужчин. Вони дивуються їх відвазі і за неї нагороджують найкраще. Роман знав уже, яке геройське діло має вчинити, але справді і він застановлявся добру хвилину, чи відважитися на таке діло, чи ні.