— Гарвардський університет я можу зрозуміти, але не Вірджін-ський. Глянь, яке в нього волосся, які нігті, коли тобі треба доказів. Мені доказів не треба. Я знаю вже чотири покоління з його роду.— Вона повернула програмку Еллі.— Він не повинен ночувати під цим дахом.
Еллі взяла іншу програмку й швидко черкнула:
"Він залишиться на ніч. Він мій гість. Я його запросила. Ти моя бабуся, і ти хочеш, шоб я поставилася до гостя так, як не ставляться й до собаки?"
Бабка прочитала написане й так і сиділа з програмкою в руці.
— Він не повезе мене до Джефферсона. Я й ноги не поставлю в його машину. І ти теж. Ми поїдемо додому поїздом. Ніхто з моїх кревних більше ніколи з ним не поїде.
Еллі схопила ще одну програмку й розлючено черкнула:
"Я поїду. Ти мені не заборониш. Тільки спробуй".
Бабка прочитала й подивилась на Еллі. Погляди їхні схрестилися.
— Тоді я розповім твоєму батькові.
А Еллі вже знову писала. Ледве встигла вона скінчити, як уже підсунула аркушик бабці, і відразу, ще не прийнявши руки, спробувала забрати його назад. Але бабка встигла затиснути краєчок програмки пальцями, і вони знову схрестилися очима, а той аркушик зв'язував їх, наче якась дивовижна пуповина.
— Віддай! — вигукнула Еллі.— Віддай мені!
— Пусти! — стояла на своєму бабка.
— Стривай! — тонким пошептом кричала Еллі, тягнучи аркушик до себе, силкуючись викрутити його з рук старої.— Я помилилась. Я...
Напрочуд вправним рухом бабка затисла програмку в ту саму мить, коли Еллі вже майже вирвала її.
— Ох,— перевела подих стара і прочитала вголос:— "То й скажи йому. Що знаєш". А-а, ти, я бачу, не скінчила. Так що я знаю?
— А що знаєш, те й скажи,— відповіла Еллі. І розлючено зашепотіла:— Скажи, що сьогодні вранці ми пішли з ним у кущі й пробули там дві години. Оце й скажи!
Стара жінка старанно склала програмку і мовчки підвелася.
— Бабусю!— вигукнула Еллі.
— Подай мою тростинку,— сказала бабка.— Онде під стіною.
Коли вона вийшла, Еллі замкнула двері. Після цього спокійно дістала з шафи халат кузини і стала повільно роздягатись, раз по раз позіхаючи на весь рот.
— Боже, яка я стомлена! — сказала вона вголос, укотре позіхнувши. Тоді сіла за туалетний столик і взялася манікюрити нігті. Вряди-годи вона позирала на невеличкий годинник зі слонової кістки, що стояв на столику.
Нарешті годинник під сходами почав вибивати північ. Еллі посиділа ще з хвилинку, схилившись головою до своїх наманікюрених нігтів і прислухаючись до останнього удару годинника Потім подивилась на годинник, що стояв на столику. "Щоб я через тебе вганяла за поїздом!"— промайнула у неї думка. На її обличчі, коли вона дивилася на годинник, проступив той самий пекучий розпач, що й удень. Еллі підійшла до дверей і вийшла в темний хол. Боса, з похнюпленою головою, вона стояла там у темряві й заходилася тихим плачем, по-дитячому вражена своїм безталанням. "Все проти мене,— подумала вона.— Все". Коли вона рушила далі, витягши перед собою руки, ходи її не було чутно. У темряві Еллі так напружувала зір, що мало очі не випадали їй з орбіт. Вона ввійшла до ванної кімнати й причинила за собою двері. Тоді поспіх і гарячкове бажання діяти посіли її знову. Вона підбігла до стіни, за якою була' кімната для гостей, і, приклавши трубкою долоні до уст, прошепотіла: "Полю! Полю!" — стримуючи віддих, поки її гарячковий шепіт завмирав понад холодною штукатуркою. Вона зіщулилась, незграбна в чужому халаті, її невидющі очі метались у темряві в бездонному розпачі. Еллі підскочила до туалету, намацала кран і зробила так, щоб вода скрапувала тихіше. Потім прочинила двері й стала на порозі. Годинник унизу вибив пів на першу. Вона стояла, завмерши на місці, і тільки дрібно тремтіла немов з холоду, коли годинник вибив годину ночі.
Еллі почула відразу, як Поль вийшов з кімнати для гостей. Вона чула, як він ішов через хол, як його рука намацувала вимикач. Коли запалилося світло, Еллі усвідомила, що очі в неї увесь час були заплющені.
— Ти чого тут? — озвався Поль. На ньому була піжама її дядька. — Що ти, в чорта...
— Причини двері,— прошепотіла вона.
— А нехай тобі! От ненормальна. Зовсім здуріла!
— Полю!
Еллі міцно вчепилася в нього, наче боялася, що він утече. Вона причинила за ним двері й навпомацки шукала засувку, коли він схопив її за зап'ясток.
— Випусти мене звідси! — просичав він.
Вона прихилилась до нього, час від часу здригаючись і силкуючись утримати його. Очі її були притьмарені.
— Вона розповість батькові. Завтра розповість батькові, Полю.
У проміжки між її словами чути було, як неквапливо й тихо крапає вода.
— Що розповість? Що вона знає?
— Обійми мене, Полю!
— Ще чого! Пусти! Ходім звідси.
— Розповість. Але ти можеш допомогти. Від тебе залежить, щоб вона не розповіла.
— Як допомогти? Хай йому чорт, ти пустиш мене?
— Вона розповість, але тоді це вже не матиме значення. Пообіцяй, Полю. Скажи, що ти це зробиш.
— Що я з тобою одружуся? Ти це маєш на увазі? Я вчора тобі сказав, що цього не буде. Пусти мене, кажу!
— Добре. Добре вже.— Вона говорила пристрасним шепотом.— Я вже вірю тобі. Спершу я не вірила, але тепер вірю. Якщо так, тобі й не треба одружуватись зі мною. Ти можеш і без цього допомогти мені.— Вона пригорнулася до нього всім тілом, обвила його своїм волоссям, зваблива й спокуслива.— Тобі не треба буде одружуватись зі мною. Але ти зробиш?
— Що зроблю?
— Слухай! Пам'ятаєш той поворот на дорозі, де низенька біла огорожа над глибоким проваллям? Якби машина пробила ту благеньку огорожу...
— Ну, то й що?
— Слухай! Ти повезеш її в машині. Вона нічого не знатиме, не встигне навіть запідозрити. А та благенька огорожа не здержить машини, і всі скажуть, що це нещасливий випадок. Вона стара, їй багато не треба, може, самого струсу вистачить, а ти молодий, і може, навіть і не... Полю! Полю! — Еллі говорила дедалі тихіше й слабше, і ревне бажання та розпач бриніли в її голосі, що поволі слабшав, а він стояв і дивився нз Ц.сполотніле обличчя, на її очі, які манили —запаморочливо звабливою обіцянкою.— Полю!
.— А,ти де будеш весь цей час?,— Вона не ворушилася, обличчя її було як у сновиди.— Ага, ясно. Ти поїдеш додому поїздом. Так?