Еллі

Страница 3 из 5

Уильям Фолкнер

— Твоя бабка хоче в неділю повернутися додому. То, може, ви з Філіпом поїдете у суботу в Мілс-Сіті, переночуєте там у дядька, а в неділю привезете її, гаразд?

За п'ять хвилин після цієї розмови Еллі стала перед дзеркалом і приглянулася до свого обличчя, як приглядаються до людини, що тільки-но уникла смертельної небезпеки. "Боже,— подумала вона,— що я хотіла зробити? Що я хотіла зробити?!"

Квапливо, але так, щоб не викликати підозри, вибравшися з дому, вона менш як за годину зв'язалася телефоном з Полем.

— У суботу вранці? — перепитав він.

— Так. Я скажу матері, що Фі... що він хоче рано виїхати, на світанку. А що це будеш ти і твоя машина, ніхто й не помітить. Я буду готова, і ми зразу й поїдемо.

— Гаразд.— Вона чула гул у дротах, чула відстань; її проймало відчуття збудженості, втечі. — Але ти знаєш, що це означає. Якщо я повернуся. Я казав тобі.

— Я не боюся. Я и досі тобі не вірю, але тепер уже не боюся ризикнути.

І знов їй чувся гул у дротах.

— Я не збираюсь одружуватися з тобою. Еллі.

— Нічого, любий. Я ж тобі кажу, я вже не боюся ризикнути. Отже, на світанку. Я чекатиму.

Вона пішла в банк. За якусь хвилину Філіп звільнився й підійшов до неї. Обличчя її було збуджене й бліде під шаром косметики, погляд огнистий і рішучий.

— Ти повинен виконати одне моє прохання. Мені не легко це просити, але, мабуть, і виконати тобі буде не легко.

— Хоч би що це було, я зроблю. А що саме?

— У неділю повертається бабка. То мати хоче, щоб у суботу ми з тобою поїхали по неї.

— Добре. Я можу звільнитись на суботу.

— Так, але я ж казала тобі, що це буде нелегко... Бачиш, я не хочу, щоб ти їхав.

. — Не хочеш?..— Він подивився в її огнисті очі, на виснажене обличчя.— Ти хочеш сама поїхати? — Вона не відповіла, тільки втупилася в нього поглядом. Раптом вона підступила ближче й звичним рухом, в якому не було ніякої теплоти, прихилилася до. його тіла. Тоді взяла його руку й поклала собі на плече.— А-а, розумію,— промовив він.— Ти хочеш поїхати з кимось іншим.

— Так. Зараз я не можу пояснити. Пізніш я все розповім. Але мати ніколи не зрозуміє. Вона не пустить мене, якщо знатиме, що це не ти.

— Розумію...— Рука його лежала, мов нежива, Еллі підтримувала її.— Ти хочеш поїхати з іншим хлопцем.

Вона засміялася, коротко й тихо.

— Не будь дуріником. Звичайно, у компанії буває й інший хлопець. Ти цих людей не знаєш, і я теж з ними більше не побачуся до весілля. Але мама цього б не зрозуміла. Отож я тебе й прошу. Зробиш це?

— Так. Тут-нічого такого нема. Якби ми не могли довіряти одне одному, навішо тоді й одружуватись?

— Це правда. Ми повинні довіряти.— Вона відпустила його руку й подивилася на нього пильно й задумливо, з холодною допитливістю і зневагою.— І ти зробиш так, щоб мати...

— Можеш покластися на мене, ти знаєш.

— Так. Думаю, що можу.— Раптом вона простягла руку.— Прощай.

— Прощай?

Вона ще раз нахилилась до нього й поцілувала:

— Обережно! — похопився він.— Хтось може...

Справді. Ну, то бувай. До того часу, коли я поясню.— Вона відхилилася назад і подивилась на нього задумливим поглядом, заглиблена вже у щось інше.— Гадаю, більш ніколи я не завдаватиму тобі таких клопотів. І може, це піде тобі на користь. До побачення.

Це було в четвер пополудні. У суботу вранці, на світанку, коли Поль зупинив машину перед темним будинком, вона в одну мить була вже надворі й бігла через моріжок. Ще не встиг він нахилитись і відчинити дверцята, як вона вскочила в машину і вже сиділа, пориваючись усім тілом вперед, збуджена й нетерпляча, як дике звіря, що втікає від переслідувача.

— Швидше! — вигукнула вона?— Швидше! Швидше їдьмо! Але він не рушав ще якусь хвильку.

— Пам'ятаєш, що я тобі казав про нашу майбутню зустріч? Значить, згода?

— Так, згода. Кажу ж тобі, я вже не боюся ризикнути. Швидше! Швидше їдьмо! ' — * ■■ ■

А потім, через десять годин, коли дорожні знаки Мілс-сіті почали щораз частіше виростати перед машиною і зникати за нею, немов свідчення необоротності того, що сталося,— Еллі озвалась:

— Отже, ти не одружишся зі мною? Ні?

— Я вже скільки разів казав тобі це.

— Казав. Але я не вірила. Не вірила тобі. Я думала, що коли я... після того, як... Але, значить, я вже нічого не можу вдіяти?

— Ні,— відповів він.

— "Ні",— повторила вона. І почала сміятись, дедалі голосніше.

— Еллі! Перестань! — гукнув він.

— Добре,— погодилась вона.— Я просто подумала про бабку. Вона зовсім вискочила у мене з голови.'

Зупинившись на повороті сходів, Еллі чула, як у вітальні внизу Поль розмовляє з її дядьком і тіткою. Вона стояла непорушно, поринувши в задуму, сама — втілена цнота й незайманість, стояла у такій позі, наче на якусь мить опинилася в місці, де можна забути, звідки ти прийшов і куди маєш намір іти далі. Годинник у холі вибив одинадцяту, і вона здригнулася. Потім тихо піднялася сходами й увійшла до кімнати своєї кузини, де мала спати цю ніч. У низькому кріслі біля туалетного столика, заваленого всіляким дівчачим дріб'язком — пляшечки, коробочки пудри, фотографії, кілька бальних програмок, увіткнутих за рамку дзеркала,— сиділа бабка. Еллі зупинилася. Цілу хвилину вони дивились одна , на одну, перше ніж стара жінка заговорила:

— Мало того, що ти обманюєш своїх батьків і друзів, так ще привозиш негра в гості до мого сина!

— Бабусю!— мовила Еллі.

— Примушуєш мене сідати за один стіл із негром! .

— Бабусю! — Еллі кричала тонким шепотом, обличчя її було зне-можене й скривлене від болю. Вона прислухалась. Хтось підіймався сходами, чулися голоси — її тітки й Поля.— Цить! — вигукнула Еллі.— Цить!

— Що? Що ти кажеш?

Еллі підбігла до крісла, нахилилась і затулила долонею тонкі, безкровні уста старої жінки, і обидві в нестямі — дівчина зі страху, а бабка з люті — втупились одна в одну на відстані руки, поки кроки й голоси за дверима віддалилися й затихли. Еллі забрала долоню. Вона вихопила з-поза рамки дзеркала одну з бальних програмок, до якої був прив'язаний шовковою шворочкою дрібненький безглуздий олівчик, і написала на звороті: "Він не негр він учився у Вірджінії й Гарварді і всюди".

Бабка прочитала записку й підвела погляд.