Елідюк

Страница 7 из 9

Джон Фаулз

Неподалік від моря, всього за день їзди, стояв Елі дюків дім. На тридцять миль довкола простягся ліс, у якому стояла каплиця, а в ній вже сорок років жив святий відлюдник. Елідюк, бувало, часто з ним розмовляв.

"Відвезу Гіліадон туди,— думає він,— і поховаю її в тій каплиці. Тоді подарую частину своїх земель церкві й збудую абатство чи монастир. Черниці або ж ченці, що молитимуться за неї щодня, вимолять божого милосердя для її душі".

Тоді він звелів воїнам сідлати коней і взяв з кожного обітницю вірності. Гіліадон він поклав на коня перед себе. Рушили навпростець і незабаром в'їхали до лісу. Нарешті побачили каплицю. Вершники стали голосно гукати й стукати в двері. Ніхто на те не озивався і дверей не відчиняв. Тоді Елі дюк наказав одному з своїх людей забратись досередини і відімкнути каплицю.

В каплиці вони побачили свіжу могилу — святий і благочестивий відлюдник упокоївся минулого тижня. Сумні й збентежені стояли воїни Елідюка. Вони хотіли викопати могилу, яка навіки розлучила б Елідюка з Гіліадон, та він звелів усім вийти геть з каплиці.

— Ні, так не гоже. Спершу я пораджуся з мудрими, як мені уславити цю землю — абатством чи монастирем. А доти покладемо Гіліадон перед вівтарем і полишимо її на захист божий.

Він приніс ложе, його ж воїни швидко викопали могилу. Поклали туди дівчину і полишили отак. Та ступивши за поріг, Елідюк відчув, що помирає з горя й кинувся цілувати обличчя й очі Гіліадон.

— Серденько моє, може, господь змилується, як я навіки кину зброю або зроблюся самітником. Проклинаю той день, коли ви вперше побачили мене. Голубко мила, навіщо ви поїхали зі мною? Навіть королева не могла б кохати мене вірніше й палкіше, ніж ви. Крається моє серце за вами. Того ж дня, як поховаю вас, я піду в монастир, і приходитиму сюди щодня, щоб усю скорботу виплакати на вашу могилу.

Мовивши отак, він рвучко підвівся і вийшов з каплиці.

Наперед він вислав гінця — сказати дружині, що повертається, але зморений і безсилий. Сповнена радості, вона одяглася зустріти Елідюка й ніжно його привітала. Та мало щастя принесла їй та зустріч. Жодного разу не посміхнувся їй Елідюк, не сказав ласкавого слова. І ніхто не наважився допитуватися причини його журби. Кілька днів він тільки те й робив: відстоїть заутреню і поверне коня до лісової дороги, до каплички, де лежала Гіліадон... зомліла, непорушна, безживна. Але одне страшенно дивувало його — обличчя коханої не втрачало барви життя. Її шкіра трохи зблідла, але лишалась все ж рожевою. В глибокому розпачі ридав Елідюк і молився за її душу, і тільки після того вертався додому.

Одного ранку, коли він саме вийшов із церкви після меси, за ним пішов назирці молодий слуга, якому Гільдельвек пообіцяла дати в нагороду коней і зброї, коли він зможе непомітно вистежити, якою дорогою проїде його володар. Слуга зробив усе, як було наказано. Він непомітно в'їжджає до лісу за Елідюком. Він стежив пильно і побачив, як Елідюк зайшов до каплички і чув знадвору його побивання. Тільки-но Елідюк вийшов, слуга помчав мерщій назад, і все, що чув і бачив, розповів своїй пані — як голосив у каплиці, страждаючи, її чоловік. Ця звістка, заступивши образу, розчулила Гільдельвек.

— Мерщій поїдемо до каплиці й оглянемо то місце,— сказала вона.— Ваш володар має скоро з'явитися при дворі, де триматиме раду з королем. Відлюдник недавно помер. Я знаю, Елідюк його дуже любив, але не став би так переживати через його смерть. Не побивався б він так тяжко.

Отож розгадка таємниці мала зачекати до слушного часу.

Того ж таки дня Елідюк зустрівся із королем Бретані. А в цей час його дружина взяла слугу, і той привів її до каплиці відлюдника. Зайшовши досередини, вона угледіла ложе і дівчину на ньому, свіжу, мов вранішня троянда. Гільдельвек відкинула покривало й побачила тендітне тіло, тонкі руки, білі долоні, довгі ніжні пальці. І їй стало відразу зрозуміло, чому обличчя Елідюка оповите чорним сумом. Вона гукнула слугу й показала йому дивовижну красуню.

— Бачиш цю дівчину? Вона чарівна, мов самоцвіт. Це і є кохана мого чоловіка. Ось чому він такий нещасний. Але не це ятрить мені душу. Така красуня — і померти так рано... Я відчуваю лише жаль до неї. А Елідюка я все ж таки кохаю. Це наша спільна біда.

Вона заплакала — із співчуття до Гіліадон. Та коли присіла коло смертного ложа, із сльозами на очах, з-під вівтаря зненацька вискочила ласиця. Тієї ж миті слуга вдарив її ціпком, щоб вона не побігла по тілу Гіліадон, убив і відкинув маленьке тільце на середину каплиці. Невдовзі з'явився товариш ласиці й побачив, де вона лежить. Тваринка оббігла навколо голови мертвої ласиці і кілька разів поторгала її. Але подруга не оживала і звірятко явно засмутилося. Раптом воно вибігло з каплиці, кинулось до лісової трави, зірвало там яскраву червону квітку, чимдуж принесло її назад і вклало у рот забитої подруги. За мить ласиця ожила.

Гільдельвек усе це бачила й закричала до слуги:

— Лови її! Кидай мерщій палицю! Не дай їй утекти!

Слуга жбурнув палицю, влучив, і квітка випала з рота звірятка. Гільдельвек швидко схопила її, повернулася до Гіліадон і вклала їй в уста багряну квітку. Першої миті нічого не сталося, та за хвилину дівчина заворушилась, зітхнула і розплющила очі.

— Боже милий,— прошепотіла вона,— як довго ж я спала!

Почувши, що дівчина заговорила, Гільдельвек подякувала Всевишньому, а тоді спитала в Гіліадон, якого вона роду і звідки.

— Пані моя, народилась я в Британії, мій батько — британський король. Я безтямно покохала одного лицаря, хороброго найманця на ім'я Елідюк. Я таємно втекла із ним. Та він ошукав і зрадив мене. У нього була дружина, про яку він нічого мені не сказав, навіть і словом не прохопився. Коли ж я взнала всю правду, то відразу й зомліла на місці. А він жорстоко кинув мене, одну, тут, в чужому краї. Він обманув мене, і що зі мною буде, не знаю. Це божевілля — вірити чоловікам.

— Люба моя,— мовила Гільдельвек,— запевняю вас: весь цей час він у невтішному горі. Він гадає, що ви померли, і сам не свій від такого удару. Щодня приходить подивитись на вас. Але, бачу, ви нічого про це не знаєте. Я і є його справжня дружина й дуже за нього переживаю. Він був такий засмучений... І я вирішила довідатись, куди він весь час зникає. От я й поїхала за ним і ось так знайшла вас. А тепер я дуже рада, що ви живі. Я візьму вас із собою і відвезу до нього. І скажу усім на світі, що він ні в чому не винен. А по тому пострижуся в черниці.