— То раки клешнями нори затуляють,— пояснив Петро Степанович.
Тепер уже нікого не відірвеш від окуляра бінокля.
— Ось там, лівобіч, уже й з нори вилазить,— прошепотів Петро Жовтобрюх.
А через кілька хвилин справді було на що дивитися: десятків зо два невеличких рачків виповзли на середину обмілини погрітися на сонечку. Спочатку вони спокійно лазили по піску, аж ось два з них вчепилися один в одного клешнями. Усі інші заворушилися, тільки клєбіні замиготіли.
— Тепер дивіться, що вони далі робитимуть,— підказав учений.— А ти Валику,— до Січкаря,— швиденько підбіжи до води й спробуй впіймати нам кілька забіяк!
— Що кілька, я вам їх з десяток принесу!
Але тільки тінь від хлопця упала на воду, як раченята враз облишили бійку й кинулися до нірок. Один тільки лишився без схованки. Куди не сунеться, з нірки його випихають клешнями.
— Мабуть, якийсь заблуда, що не має своєї хатки,— пояснив його поведінку Петро Степанович.— У раків закон суворий: ніколи не вповзати у нірку вдвох.
А заблуду Валик уже спіймав.
— Тепер спустимося до води й розглянемо рака зблизька,— запропонував учений.
Забарвлення панцира було коричнево-зеленувате. Валик хотів перекласти рака в іншу руку, але не втримав. Тому тільки цього й треба було: вдаряючи щосили по воді розчепіреним хвостом, пострибав назад у річку, шукаючи глибини. Та Валик виявився спритнішим, наздогнав його і... зарепетував: рак вчепився у його руку.
Петро Степанович швиденько визволив хлопця.
— Твоє шастя, що рак невеличкий. Мені ж було — до крові ранили. Клешні у рака — головне знаряддя нападу й захисту, а чим вони більші, тим сильніші. Буває, що великі раки клешнями розрізають навпіл невеликих рибок. Особливо дужі рачихи: вчепившись у нападника, вони пожертвують швидше клешнею, аніж випустять здобич.
Тіло рака, як ви бачите, вкрите твердим вапняковим панциром, що закінчується на голові гостряком. По обох його боках — очі. Придивіться до них, вони незвичайні: сидять на особливих ніжках, завдяки чому рак може повертати їх куди забажає. Поруч "вуса", щупальці, які він завжди тримає наперед і з їхньою допомогою чує наближення небезпеки чи поживу. Рухається рак за допомогою чотирьох пар ніжок.
Вдень раки сидять переважно на дні під камінням, корінням дерев, кущів або в ямках на березі, а з настанням сутінок виходять із своїх схованок і повзають, виставивши уперед вуса, в пошуках їжі — молюсків, риби, личинок комах. Особливо люблять раки зіпсоване м'ясо, всіляке падло, яке чують за кілька метрів. Це знають раколови: вони кидають у річку труп якоїсь тваринки й визбирують у тому місці раків, що полчищами лізуть на запах.
Полює рак уночі, але й удень не дрімає. Сидить у нірці, загородившись від небезпеки клешнями, і пильнує. І як тільки мимо нього пропливає пуголовок, равлик чи навіть жаба, він хапає клешнями й поїдає. Навіть водяні пацюки його остерігаються. Рак любить ще харові водорості, в яких є потрібний для укріплення його панцира вапняк, задля цього він поїдає й покинуті молюсками мушлі.
Влітку раки живуть у мілких водах, а якщо таких немає, то нірки свої вони риють близько до поверхні, щоб зручніше було ловити здобич і зрідка вигріватися на сонці, яке вони люблять, особливо перед линянням.
Хлопці хотіли витягти й раченят із нірок, але вчений заборонив:
— Нехай ще підростуть! Здається, й там раки є! — показав Петро Степанович на протилежний берег, зарослий старими вербами.
Побрели гуртом попід тим берегом. Де вербове коріння нависло дашком, Петро Степанович засунув руку.
— Є!
На берег полетів величезний рак.
Валикові знову не повезло: затанцював у воді, скривившись од болю. На цей раз уже не раченя його вщипнуло, а дорослий клешняк.
— Взимку вони ховаються на глибину, де грунт міцний, глинистий або піщаний з мулуватим нашаруванням, чи під каміння або старе коріння. У глибоких водоймах раки цілу зиму життєдіяльні, в інших — ціпеніють.
А ще діти дізналися про таке: в грудні самиця відкладає 60—200 ікринок, які міцно прикріплює до черевних ніжок так званої ракової шийки. Невдовзі ікринки покриваються тьмяною роговою плівкою. Навантажена гронами ікринок, самиця важко пересувається по дну, час від часу трясучи хвостом, щоб забезпечити їм вільний доступ кисню. Настає зима, і вона ховається в нірку. Коли ж настане літо, рачки виходять з ікринок, що нагадують мушлю двостулкових молюсків. Розкрившись посередині, оболонка ікринки лускається, і рачок спиною до отвору силкується вилізти: висовує спочатку передню частину, потім корпус, аж тоді хвіст і шийку. В цей момент рачок завбільшки з мушку. Нарешті перемога! Рачок розправляє своє крихітне тіло, але від матері нікуди. Якби й схотів пуститися в самостійне плавання, то не зміг би, бо міцно приліплений клешеньками до черевних ніжок матері. У такому стані раченята перебувають днів з десять, після чого вперше линяють і звільняються від материнських обіймів. Та й тепер, уже самостійно плаваючи, коли зачують вони небезпеку, відразу ховаються на тілі матері.
— А знаєте, скільки разів линяють раки?
— Ні.
— Лише в перший рік свого життя — вісім разів. Раз — коли ще прикріплені до материнського тіла, потім — вдруге, втрете вчетверте і вп'яте — з проміжками в три тижні. Це з липня по вересень. Потім аж до квітня раки не линяють, а з травня по серпень вшосте, всьоме і увосьме. На другому році життя раки линяють п'ять разів. На третьому році — два рази, а з четвертого року — один раз. З кожним линянням раки більшають. Отже, найповільніше вони ростуть після третього року. Раки збільшуються, доки не досягнуть двадцяти сантиметрів, але для того їм треба прожити не менше 15—20 років.
Линяння — чи не найвідповідальніша пора в житті рака, адже тоді він зовсім позбавлений свого панцира і клешень. Перед цим рак старанно влаштовує собі нірку, щоб сховатися в ній від хижаків. Найкраще його влаштовує затоплений стовбур або товстий корінь. Тоді він сідає до нього задом або трохи боком і починає клешнями, лапками, хвостом вигрібати з-під себе пісок, поки не утвориться заглибина, куди він і ховається. До того ж обов'язково зробить запасний вихід.