Ходять тубільці
По острову
Носі Ма…
— Гаразд, докінчиш потім, — порадив Данило. — Краще глянь, яка навкруг краса. Тобі це, співцеві моря, корисно.
Океан, осяяний призахідним сонцем, палав. Рівномірні ряди пологих з округлими схилами хвиль тяглися аж до горизонту. Стику, де зустрічається небо з водою, хоч як ми вдивлялися, помітити не могли… Хвилі, хвилі, хвилі. З океанського плеса непомітно переходили вони вгору, кучерявлячись хмарами по високій, розпеченій до червоного небесній бані.
І ці острови, які так примарно виткнулися з океану, й подув легкокрилого, п'янкого й голублячого пасату; сухий шелест збуреної форштевнем води, що здавалося: хтось зопалу, розгорнувши сувій, шматує шовк; і нерозгадана земля Гондвани, десь там, у безмовних глибинах океану, — все було таке таємниче, майже нереальне.
Дельфіни, не відстаючи ні на мить, з самого ранку супроводжували наше судно. Невеликими табунцями йшли вони обабіч "Садка" — то поринаючи у хвилі, то знову, високо зметнувшись темно-сірими торпедами, описували довгасті дуги в повітрі.
Біля Заячої гори до них приєдналися і ці двоє, справжні еквілібристи, які трималися осторонь від решти дельфінячої зграї.
Вони були невтомні. Випереджаючи корабель, робили довкруг розлогі витки, і райдуги бризок, підняті ними, спалахували над водою.
Віражі ставали дедалі сміливіші й карколомніші — дельфіни так розхоробрились, що майже впритул підпливали до "Садка", і ненароком здалося: глузують, зиркаючи на нас своїми насмішкуватими очима.
— А що я тобі казав? — звернувся до товариша Кім. — У квадраті "X", коли блюдце наближалося до "Оріона", двоє схожих на цих дельфінів заглядали до мене в ілюмінатор. І, віриш, я перехопив їхній осмислений погляд — тварини потішалися з нашої неповороткості. Так, вони були наділені людським розумом і, на мою думку, добре видресированими пущені в океан. Ким і з якою метою — не зрозуміло.
— Ти останнім часом, Кіме, багато читав усілякої фантастичної літератури. Не приховуй — зізнайся: траплялася тобі книжка про розумних дельфінів і ще розумніших восьминогів? — запитав його Данило.
І Кім у відповідь, як справжній читець-декламатор, виразно процитував:
"Банькаті очі спрута дивилися Довбні просто в душу. Навіть погляд людини, подумав учений, не може бути таким проникливим.
— Ти знаєш, де подівся лічильник біострумів Грейдера-Дмухановського?
— Не няю, — відповів восьминіг.
— А хто в океанарії притопив лаборантку Зіну?
— Няю! Няю!
— Молодець, друже! Ти — істинний октопус сапієнс, тобто розумний спрут.
— Пардон, професоре, се ля ві — азінус азінум фрікат. Кі вівра вера! — натхненно відказав восьминіг, що французькою і на латині означало: "Даруйте, професоре, таке життя — дурень дурня вихваляє. Поживемо — побачимо!"
Усі ми голосно розсміялися.
— Ось тобі й розгадка! — мовив Данило. — Дякуючи нестримній фантазії та ще подібним творам, ми ладні приписати тваринам казна-які інтелектуальні здібності.
— Я, між іншим, читав, як один дельфін говорив віршами, правда, білими, — докинув Окань.
— Ну, білими можу і я, — відповів Данило. — Для цього не треба бути ні поетом, ні брюнетом, ба навіть дельфіном: бурмочи собі, що на душу спаде, та вдавай, ніби то творче осяяння і ти шаман-ясновидець!
— Цікаво… — задумливо обізвався Окань. — Хоч я й сам не зовсім визнаю вірші без рим, а проте таку нищівну критику верлібрів стрічаю вперше. І це для мене вдар — я ж розпочав (уже написано половину) поему білими віршами про своїх земляків-одеситів із "Кашалота". Доведеться від неї відмовитися.
Так у зіткненні з життям, подумав я, шліфується поетичний геній. І сам себе втішив: добре, що я не куплетист і ніколи не писав віршів, хоч і люблю їх дуже.
"СЛІДИ" СТАРОДАВНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Тому, хто бачив тропічні світанки, уже не забути їхніх чарів… Зорі, жевріючи, гаснуть. Гроно Південного Хреста вицвіло, зблідло. Недавно ще похмурі й темні, хмари, освітлені на сході, стають рожевими, кармінними. Потім спалахують пурпуром — переливаються, горять.
Приколисаний від краю до краю океан — тихий, небо високе, погідне — так, немовби ця тиша одвічна, ніколи не вибухає бурями.
Хоча й розвиднілося, на палубі ні душі — морські блукачі сплять. Їм сняться щасливі сни. І лише ми, четверо матросів, пересилюючи втому, ще з півночі пораємось у задушливому трюмі: не пізніше як о дев'ятій ранку батискаф, готовий до занурення, повинен бути за бортом.
Боцман контролює кожний наш крок, стежить за кожним порухом — помилитися не маємо права; від наших дій зараз залежить доля підводного апарата.
Поступово на судні гамірнішає.
Не встигли пробити склянки, як із кают та палубних наметів — помешкання багатьох із нас — виходять усюдисущі споглядальники.
Ось із металевого черева "Садка", де постійно гул і двигтіння, піднімаються підвахтові машиністи. Владика камбузу — кок, позіхаючи, вдоволено поплескує себе по животу.
— Нуте, хлопчики, не баріться — антрекоти готові.
Через цю його незмінну страву — антрекоти з гарніром — кока на "Садку" зовуть не інакше, як Антрекот Антрекотович.
— Рогалі є рогалями! — кивком голови показуючи в наш бік, зубоскалять машиністи. — Замість того, щоб посадити батискаф на воду, вони його, як колиску з немовлям, розгойдують над пащею трюму.
— О, і штрафники тут — Кукса та Гайовий!
— Бригада просто-таки не бий лежачого.
— Кра… кра… — каркає боцман (після недавнього запаморочення Степанович трохи заїкається).
— Кррабові душі! — нарешті випалює він.
Лайливі слова стосуються базік, ну, і, звісно, нас, рогалів — матросів: той, що стоїть разом зі мною біля відтяжки, вчасно не вибрав слабину — линва, заведена під днище, ковзнула, сповзла з пазів. Підводний апарат скособочено повис у повітрі.
— Кра… кра! — басовито пронизує тишу.
Натягуючи тугий манільський канат, що вогнем обпікає долоні, я лаюся. Будь воно неладне! І вахти коло стерна згадую, як втрачений рай.
Даремно ми, телепні, проклинали Стецька Мегеровича за жорстокість. Тихий, лагідний боцман, до якого кілька тижнів тому потрапили з Куксою, показав, де раки зимують. Та й перевели нас (строк вахтування кінчався через місяць) дочасно. І, можна сказати, — ганебно!