Едем

Страница 64 из 78

Станислав Лем

Крізь нього він побачив тільки великі плями, які розпливалися.

Екран погас — перша плівка закінчилася. Початок другої зафіксував ту саму картину, тільки трохи зміщену й темнішу — мабуть, світло ослабло й це не вдалося вже компенсувати навіть повністю відкритою діафрагмою. Двоє дуплексів повільно відходили, третій иапівлежав. Через екран протяглися тремтливі смуги, об'єктив рухався так швидко, що нічого не було видно; потім у полі зору з'явилася велика сітка з п'ятикутними вічками, в кожному з яких стояло по одному дуплексові й тільки в небагатьох по двоє. Під цією сіткою тремтіла друга, розмазана; люди зразу зрозуміли, що перша сітка — реальна, а друга — її тінь, яка падала на грунт, гладенький, немовби викладений якимись плитами, схожими на бетонні. Дуплекси, що стояли у вічках сітки, мали на собі пишне, темне вбрання, яке робило їх набагато огряднішими. Майже всі вони виконували однакові рухи — їхні маленькі торси, закриті чимось напівпрозорим, поволі нахилялися в різні боки; ця своєрідна гімнастика виконувалася надзвичайно повільно. Зображення затремтіло, перекосилося, кілька секунд знову було погано видно; ставало дедалі темніше, промайнув самісінький краєчок сітки, розвішаної на линвах; одна з них кінчалася біля великого, застиглого навскоси диска. Далі можна було спостерігати такий самий "вуличний рух", який вони вже бачили на першій плівці: у різні боки повзли бочкуваті предмети з дуплексами.

Камера знову наїхала на сітку, цього разу вже з другого боку, потім трохи відсунулася, з'явилися піші дуплекси, зняті в скісному промінні надвечірнього сонця; перевалюючись, мов качки, вони ходили парами; далі з'явився Цілий натовп, розділений посередині довгим вузьким проходом. По ньому на якихось коліщатах повз трос і зникав за краєм кадру; трос тягнув щось довге, що сліпило яскравими спалахами й схоже було на довгастий, гранований кристал або обкладену дзеркальними пластинами колоду; предмет цей перевалювався з боку на бік і відкидав від себе зайчики на тих, що стояли; предмет на мить зупинився, став прозорим, і всі раптом побачили в ньому лежачу фігурку. Пролунав чийсь приглушений крик. Координатор повернув плівку назад, перемотав її й, коли на екрані знову з'явився довгастий предмет, зупинив проектор. Усі підійшли до самісінького екрана. Там, оточена рядами дуплексів, посеред порожнього проходу лежала людина. Запанувала мертва тиша.

— Здається, ми все-таки збожеволіємо, — пролунав у темряві чийсь голос.

— Ба ні, — спершу додивимося це до кінця, — відповів Координатор.

Усі повернулися на свої місця, стрічка знову попливла, зображення здригнулося, ожило. Вузькою вуличкою в натовпі одна за одною проїжджали довгасті, схожі на домовини, брили, але вони були накриті чимось світлим, що звисало аж до самої поверхні й волочилося по ній, наче товста тканина. Зображення змістилося, й на екрані з'явився пустир, який з одного боку впирався в похилий мур; під ним стирчали купи кущів, уздовж борозни, яка бігла через весь екран, дибав самотній дуплекс; нараз, ніби чогось злякавшись, він сахнувся вбік і повільним величезним стрибком злетів у повітря; уздовж борозни прокотилася дзига, щось сліпуче блиснуло, й екран немовби затягло туманом; коли туман розійшовся, дуплекс непорушно лежав на боці. Його тіло раптом стало майже чорним. Усе це занурювалося в темряву, яка дедалі густішала; здавалося, дуплекс здригнувся, поповз, на екрані заметушилися темні смуги, потім він спалахнув білим світлом. На цьому плівка закінчилася.

Коли увімкнули світло, Хімік забрав котушку й пішов зробити збільшені фотографи з відібраних кадрів. Решта залишилися в лабораторії.

— Ну, а тепер спробуємо все це якось інтерпретувати, — озвався Лікар. — Я зразу можу дати двоє, навіть троє різних тлумачень.

— Ти неодмінно хочеш довести нас до відчаю? — раптом розсердившись, кинув Інженер. — Якби ти був серйозно взявся за фізіологію дуплекса, перш за все фізіологію органів чуттів, то ми, напевне, знали б сьогодні вже набагато більше!

— Коли я міг цим зайнятися? — здивувався Лікар.

— Колеги! — підвищив голос Координатор. — Схоже, що тут починається засідання Космологічного інституту! Певна річ, нас усіх шокувала ця людська статуя, — а це, без сумніву, була статуя, нерухома копія, залита, як здається, в якусь масу. Цілком імовірно, що через свою інформаційну мережу вони розіслали наші зображення у всі населені пункти, де на підставі одержаних даних було виготовлено людиноподібні ляльки.

— Звідки вони взяли наші портрети? — запитав Лікар.

— Звідки? Два дні тому вони добрих кілька годин крутилися довкола ракети й могли здійснити якнайдокладніші спостереження.

— А навіщо їм робити такі "портрети"?

— З науковою чи релігійною метою, — цього ми, мабуть, не вирішимо, хоч би хтозна-як довго дискутували. В кожному разі, це не якийсь непоясненний феномен. Ми бачили, очевидно, не дуже великий центр, де ведуться роботи, мабуть, якогось виробничого характеру. Можливо, ми спостерігали також їхні розваги, може, функціонування їхнього "мистецтва", звичайний собі "вуличний рух", потім працю на пристані й біля тих предметів, що сипалися — щоправда, не дуже зрозумілу.

— Досить чітке визначення, — зіронізував упертий Лікар,

— Там було ще щось на зразок "сцен з армійського життя" — в нас чимало підстав для висновку, що одягнені в срібні "мундири" дуплекси — воїни. От тільки кінець сцени неясний: це могло бути, звичайно, якесь покарання індивіда, що, гуляючи шляхом, призначеним для дзиг, порушив установлений в них закон.

— Екзекуція на місці, як штраф за неправильний перехід вулиці — це, мабуть, жорстоко, тобі не здається? — запитав Лікар.

— Чому ти намагаєшся обернути все на нонсенс?

— Тому, що я й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.

— Хто ще хоче висловитися? — запитав Координатор. — Тільки, прошу вас, не в антагоністичному кредо.

— Я, — озвався Фізик. — Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це зрештою свідчать їхні великі розміри й диспропорція кінцівок, особливо рук, до маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили їхню жваву жестикуляцію. Так от: цими своїми ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини в земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для зовсім інших цілей?