Налетів порив вітру, місіс Бранер нахилила голову і згорбилась.
– Ні, – нарешті озвалась жінка, але вітер відніс її голос, і вона повторила гучніше: – Ні.
– Але від них можна, звичайно, сподіватися чого завгодно.
Місіс Бранер пильно подивилася на мене, але колючий вітер змусив її примружитись.
– Не варто говорити про це, містере Гудвін, – мовила вона. – Мабуть, у кожної сім'ї є свої… є щось своє. Я, звісно, не усвідомлювала всього ризику, коли розсилала ту книжку, однак розіслала, і не шкодую про це. Наскільки я знаю, вони ні до чого не докопуються. Поки що ні.
– І це все, що ви хочете сказати?
– Все.
– Гаразд. Якщо захочете розповісти більше, ви знаєте, що треба зробити. То що там скисло?
– Тарталетки.
– Хто занедужав?
– Фідо.
– Як звати того чоловіка?
– Вільям Коффі. "Черчілль-отель".
– Непогано. А тепер вам пора додому, у вас уже почервоніли вуха. Ми з вами, мабуть, іще побачимось, тільки сам бог знає коли.
Місіс Бранер торкнула мене за руку:
– Що ви збираєтесь робити?
– Придивлятися. Ходити. Вивідувати.
Вона хотіла була сказати ще щось, але, видно, передумала, повернулась і попростувала до будинку. Я зачекав, поки вона зникла у дверях, і рушив у західному напрямку. Йдучи вулицею, я не мав особливої потреби роззиратися навкруги, отож поглядав тільки на авто, що стояли край тротуару. Неподалік від Медісон-авеню я побачив машину з двома типами на передніх сидіннях. Я став. Вони, як їх і вчать у Вашінгтоні, вдали, ніби навіть не дивляться на мене. Я ступив кілька кроків назад, дістав записник і занотував номер машини. Коли вони діють відкрито, то чом би й мені не зробити так само? Ті двоє все ще не повертали в мій бік голів, і пішов далі.
Завертаючи на Медісон-авеню, я не завдав собі клопоту перевірити, чи йде за мною "хвіст", бо напередодні ввечері умовився по телефону-автомату з одним знайомим таксистом на ім'я Ел Голлер. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять п'ять хвилин, отож часу я мав удосталь і дорогою частенько спинявся позазирати у вітрини магазинів.
На розі Шістдесят п'ятої вулиці я зайшов до аптеки-закусочної, сів біля входу й замовив сандвіч із солониною та житнім хлібом і склянку молока. У Вулфа солонини з житнім хлібом ніколи не подають. Впоравшись із цим, я ще попросив шматок яблучного пирога й кави. О дванадцятій двадцять сім, допивши другу чашку кави, я повернувся на обертовому стільчику і став дивитись у вікно. О дванадцятій тридцять одна перед аптекою зупинилося коричнево-жовте таксі, і я рішуче – хоч і не так швидко, як хотілося, бо до дверей поперед мене саме йшла якась жінка, – рушив до виходу. Я випередив жінку, вийшов і сів у машину. Ел виставив знак "зайнято", почепив прапорець, і ми поїхали.
– Сподіваюся, не "фараони"? – спитав через плече Ел.
– Та ні, – відповів я. – Бедуїни на верблюдах. Покрутись трохи по вулицях. Потерпати особливо нема чого, але сьогодні я хочу мати розв'язані руки. – Вибачай, що сяду до тебе спиною.
Я обернувся всім тілом назад і почав стежити за вулицею. Через десять хвилин і шість поворотів я переконався, що "хвоста" нема, отож звелів Елові їхати на ріг Першої авеню і Тридцять шостої вулиці. Там я заплатив йому десятку і сказав, щоб через двадцять хвилин, якщо я не повернуся, він їхав собі геть. Звичайно, йому вистачило б і п'ятірки, але наша клієнтка від цього не збідніє, а нам Ел іще, мабуть, стане в пригоді. І не раз! Я пройшов півтора квартали і завернув до будинку, якого три роки тому тут іще не було, поглянув на покажчик у вестибюлі й, вичитавши, що фірма "Еверс Електронік Інкорпорейтід" міститься на дев'ятому поверсі, ввійшов до ліфта.
Фірма займала цілий поверх. У приймальні одразу ж біля ліфта стояв стіл секретаря, а за ним замість дівчини, як звичайно, сидів широкоплечий здоровило з квадратним підборіддям і непривітним поглядом. Я підійшов до нього й сказав:
– Будь ласка, повідомте про мене містерові Андріану Еверсу. Мене звуть Арчі Гудвін.
Здоровило цьому не повірив. Та він, мабуть, не повірив би навіть тоді, якби я був сказав, що сьогодні шосте січня.
– Ви з ним умовлялися? – спитав секретар.
– Ні. Я працюю в Hipo Вулфа, приватного детектива. У мене є деяка інформація, що може зацікавити містера Еверса.
Здоровило знов не повірив.
– Ви сказали, у Hipo Вулфа?
– Саме так. Заприсягтися на біблії?
Не виказуючи ніяких емоцій, здоровило взяв трубку, сказав по телефону кілька слів, вислухав відповідь і, поклавши трубку, промовив:
– Заждіть тут.
Після цього він підвів голову і втупився в мене поглядом – видно, прикидав, чи важко буде зі мною впоратись. Щоб показати свою байдужість, я відвернувся і став розглядати фотографію на стіні – незграбна триповерхова будівля з написом: "Електронний завод Еверса в Дейтоні". Я вже майже закінчив лічити вікна заводу, коли двері відчинились і з'явилася жінка. Вона назвала моє ім'я і сказала йти за нею. Ми перетнули вестибюль, завернули в коридор і підійшли до дверей з табличкою: "Містер Еверс". Жінка розчинила переді мною двері, і я ввійшов, а вона залишилася за порогом.
Еверс сидів за письмовим столом, що стояв між двома вікнами, і жував сандвіч. Я ступив два кроки, зупинився її вигукнув:
– О, даруйте, але я зовсім не хотів перебити вам ленч!
Не перестаючи жувати, вік почав розглядати мене крізь окуляри без оправи. Еверс мав невеличке пещене лице – з тих, що й не запам'ятаєш, поки не докладеш зусиль. Проковтнувши, він надпив каву з паперової склянки і сказав:
– Мені завжди хто-небудь перебиває. Що ви там сказали про Hipo Вулфа та інформацію? Яку інформацію ви маєте на увазі? – Він знов відкусив сандвіч з білим хлібом.
Я підійшов до крісла біля столу й сів.
– Може, ви вже її й маєте. Це пов'язано з урядовим замовленням…
Еверс пережував, проковтнув і спитав:
– A Hipo Вулф що – виконує замовлення уряду?
– Ні, він виконує замовлення однієї приватної особи. Його клієнта цікавить той факт, що після перевірки політичної благонадійності одного з ваших службовців уряд анулював чи незабаром анулює замовлення вашій фірмі. Певна річ, таким фактом може зацікавитися й громадськість, і…
– Хто цей клієнт?