Вулф пильно подивився на мене. Не відчуваючи за собою ніякої провини, я так само подивився на нього.
– Ви хоч розумієте, – сказав він, – що ніколи ще нам так не потрібна була цілковита секретність, як тепер?
– Розумію. Бог свідок, як я це розумію.
– А шепіт теж можна підслухати?
– Ні. Навряд. Один шанс із тисячі.
– Тоді розмовлятимемо пошепки.
– Так ви не дуже розійдетеся. Проте якщо Фріц увімкне телевізор якомога гучніше, а ми сядемо поруч і розмовлятимемо без крику, то можна обійтися й без перешіптування.
– Але ж можна було зробити це і в кабінеті!
– Звичайно, сер.
– Якого ж дідька це не спало вам на думку раніше?! Я кивнув головою:
– Ви, бачу, сидите як на голках. Я теж. Я й сам дивуюсь, як це мені не спало таке на думку раніше. Давайте спробуємо побалакати в такий спосіб. У кабінеті мені доведеться нахилятись над вашим столом.
Вулф звернувся до Фріца:
– Зробіть ласку, Фріце, ввімкніть телевізор. Байдуже що.
Фріц підійшов до комбайна, крутнув ручку, і скоро ми побачили на екрані жінку, яка висловлювала чоловікові жаль з приводу того, що вони зустрілися в житті. Потім він – ні, не чоловік, а Фріц, запитав, чи не треба гучніше. Я попросив трохи додати звуку й підсунув свій стілець до Вулфа. Той нахилився майже до самого вуха й забубонів:
– Нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок. Ви не знаєте, чи ще існує клуб "Десять аристологів"?
Я стенув плечима. Таке запитання, що аж ніяк не стосувалося справи, міг поставити або цілковитий ідіот, або ж геній.
– Не знаю, – відказав я. – Минуло вже сім років… Може, й існує. Хочете, я зателефоную Лью'їсові Х'юїтту?
– Тільки не звідси.
– Я піду до телефону-автомата. Зараз?
– Так. Коли він скаже, що той гурток і досі… Або ні. Хоч би що він сказав про "Десять аристологів", спитайте, чи можна мені завтра вранці приїхати до нього й побалакати про одну невідкладну особисту справу. Якщо він запросить мене на ленч – а він так і зробить, – дайте згоду.
– Але ж він цілий рік живе в Лонг-Айленді!
– Я знаю.
– Нам, певно, доведеться позбуватись "хвоста".
– Не конче. Якщо фебеерівці побачать, що я їду до нього, – тим краще.
– Тоді чом би не подзвонити йому звідси?
– Я не тільки не проти, а навіть хочу, щоб про мій візит до Х'юїтта стало відомо, лише хай не знають, що я напросився сам.
– А якщо він завтра не зможе?
– Тоді одного з найближчих днів.
Я підвівся. Йдучи до передпокою, беручи з вішалки пальто та капелюх, відмикаючи двері й простуючи на Дев'яту авеню, я міркував про те, що за один день у нашому домі перекреслено одразу двоє правил – вранішній розпорядок і категорична відмова Вулфа виходити у справах з дому. Але навіщо?
Клуб "Десять аристологів" організували десять заможних чоловіків, що домагались, як вони самі казали, "взірцевого приготування їжі й питва". Задля досягнення цього ідеалу вони зібралися сім років тому в домі одного з них, пароплавного магната Бенджемена Шрайвера, а Льюїс Х'юїтт, також член гуртка, умовився з Вулфом, що страви їм готуватиме Фріц. Звичайно, нас із Вулфом запросили гуди також, і коли подали першу страву, один з типів за столом разом із млинцями з ікрою та сметаною нажерся миш'яку й урізав дуба. Правда, на взаємини Вулфа з Х'юїттом той випадок не вплинув. Х'юїтт мав у своєму маєтку в Лонг-Айленді величезну, футів сто завширшки, оранжерею з орхідеями, й досі був вдячний Вулфові за якусь особливу послугу, зроблену йому дуже давно, і десь двічі на рік приїздив до старого цегляного будинку на обід.
Х'юїтт узяв трубку не зразу – він був чи то в оранжереї, чи в конюшні, чи ще десь. Але почути мій голос йому було приємно., В кожному разі, так він сказав. Як тільки я повідомив, що Вулф хоче до нього навідатись, Х'юїтт відповів, що, звичайно, буде щасливий його бачити, залюбки посидить з нами за ленчем і в цьому зв'язку має до Вулфа одне запитання.
– Боюся, без мене ви не обійдетесь, – сказав я. – Я дзвоню з телефону-автомата в аптекарському магазині. Даруйте за нецеремонність, але ви певні, що нас ніхто не слухає з паралельного апарата?
– Як це?.. Ні! Мені здається, немає причин…
– Чудово. Я дзвоню з будки через те, що наш телефон підслуховують, а містер Вулф не хоче, аби стало відомо, що це він сам пропонує до вас приїхати. Тому нам не дзвоніть. Може статися, що завтра до вас хтось прийде, назветься репортером і почне розпитувати. Я кажу про це зараз, бо завтра можу забути. Якщо до вас звернуться, відповісте, що запросили нас на ленч іще минулого тижня. Умовились?
– Так, звичайно. Господи боже, то ви кажете, ваш телефон підслуховують?.. Але ж це незаконно?!
– Ну звісно. В цьому й уся річ. Ми розповімо вам про все завтра… В усякім разі, я сподіваюсь.
У нашому кабінеті стоять телевізор та радіоприймач, і я, повертаючись додому, сподівався застати Вулфа в його улюбленому кріслі біля приймача. Та в кабінеті нікого не було, і я спустився в підвал. Вулф сидів на тому самому місці, де я його залишив. Телевізор і досі гримів, і Фріц, позіхаючи, дивився на екран. Вулф сидів, відкинувшись на спинку стільця й заплющивши очі, губи в нього ворушилися – вони то втягували повітря, то випускали, то втягували, то випускали… Так, Вулф працював. Але що він цієї хвилини обмірковував? Я стояв і мовчки дивився на нього. Коли він поринає у цей свій стан – тобто заплющує очі й починає ворушити губами, я ніколи не перебиваю йому думки. Але тепер я мусив щосили зціпити зуби, щоб не розтулити рота, бо мені не вірилось, що Вулф справді міркує. Над чим би він мав оце сушити голову?
Збігло цілих дві хвилини. Три. Нарешті я вирішив, що Вулф просто мене інтригує. Я сів на стілець і гучно кашлянув. Вулф ураз розплющив очі, глянув на мене й випростався.
Я підсунув свій стілець ближче й сказав:
– Усе гаразд. Нас чекають опівдні. Так що виїздити треба о пів на одинадцяту.
– Ви не поїдете, – буркнув Вулф. – Я подзвонив Сеулові. Він прийде о дев'ятій.
– А-а, розумію. Ви хочете, щоб я лишився вдома на той випадок, якщо Регг пришле сюди своїх хлопців сповідатися!
– Я хочу, щоб ви розшукали Френка Оделла.
– О господи! То ось чиє ім'я ви так старанно вимовляли пошепки із заплющеними очима!