"Ич, як розкошує, — заздрісно думав він. — Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…"
— То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? — запитав пан Кобильський.
— Істинно так, ясновельможний пане, — ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. — Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так — для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.
— Мене це бидло не цікавить, — презирливо кинув Кобильський. — Одних заберуть — з інших дві шкури здеру.
І знову погладив черево — йому так легше думалося.
— А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?
— Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…
Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.
— Що ти там побачив? — поцікавився пан Кобильський.
— Швайка, — хрипко вичавив з себе Тишкевич.
— Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.
— Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…
— А це вже не твоя турбота, — знудьговано позіхнув пан Кобильський. — Хоча… заховайся краще он туди…
І він кивнув у бік заслоненої ніші.
Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:
— Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.
— Та ти що? — щиро жахнувся пан Кобильський. — От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.
Швайка розвів руками.
— Що поробиш, пане. Така вже моя доля.
— То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, — сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.
— Потрібна мені твоя медовуха, — зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.
— Хапайте його! — наказав він.
Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг — завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.
— А тепер розказуй, — звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. — Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, — звернувся він до челядників. — Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.
— Он воно що, — посміхнувся Швайка розбитими вустами. — Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?
— Є вірні люди, — відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: — Ану, виходь!
Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.
— Що ж, цього й треба було чекати, — сказав він.
Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.
— Схоже, з Пилипом щось трапилось, — здогадався ворожбит.
Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік — туди, де все ще сидів Остап з товариством.
Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.
— То, кажете, він подався до пана Кобильського? — ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.
— Та до нього ж, добра б тому панові не було, — відказав дід Кудьма. — Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!
— Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? — вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.
— З вами поїду, — відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. — І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.
— Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! — вигукнув Остап. — Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.
— Нічого, — відказав дід. — Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.
— Я ж бо, звісно, догляну, — сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. — Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…
Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.
Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:
— Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… — Потому перевів погляд на Санька й повів далі: — А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?
— Не забув, — відказав Санько. — Треба навіювати всім, буцімто ви — переяславський староста.
— Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!
Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:
— Хто такі? Стрілятиму!
— Тобі що, повилазило? — поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що — так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.
Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів:
— Поклич свого господаря!
Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.