Було братчиків не так вже й багато — біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили.
— Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, — підбадьорював їх дід Кібчик. — Зате буде що скидати на голову татарві.
До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу — чи не з’являться на обрії ногайські орди.
Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю — а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.
— Тепер наша черга, — сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.
І все ж ледь не проґавив появу ординців.
— Якби не оцей ось Грицик, — сказав він і пригорнув хлопця до себе, — то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.
— Це ж чому? — звів брови дід Кудьма. — А Барвінок де був?
— Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.
— Але ж це небезпечно, — зітхнув рудий Свирид. — Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському — то різні речі.
— Нічого, якось викручуємось, — посміхнувся Швайка. — Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся — Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?
— Та як… — знітився від загальної уваги Грицик. — Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…
— Ти у Рашита жив? — запитав Каліберда.
— Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся — з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…
— А таки не бачив, — визнав Швайка.
— То ж я скочив на коня і подався навздогін, — закінчив Грицик.
— Спаси тебе Бог, братику, — сказав Швайка. — Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору — аж перед нею геть все зачорніло від ординця.
Швайка замовк і потягся до кухля з водою.
— А далі що було? — почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати.
Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл.
— А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами.
— Ти не перестрибуй, — нагадав дід Кудьма.
— А що там перестрибувати? — знизав плечима Швайка. — Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать — а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох — те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному — як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від реготу.
— І довго вони так бігли? — поцікавився Каліберда.
— Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло.
— А вночі вони не пробували видертися? — запитав Свирид.
— Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати.
— Та яке там спання! — перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: — Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней.
— Не тільки вовчики, — уточнив Пилип. — Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя.
— І скільки ж ви так воювали? — запитав дід Кудьма.
— Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва.
— Не прибіднюйся, — урвав його Остап. — Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики…
— Було й таке, — згодився Шайка. — Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори.
— Манюня — це хто? — запитав дід Кудьма.
— Демко Дурна Сила, — пояснив Пилип. — Дідів онук. Так його братчики перехрестили.
— Молодець, — сказав дід Кудьма. — І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…
— Ет, які там молодці, — заперечив Остап. — Ну, поклали кілька сотень татар — та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.
— Не кажи, — зупинив його дід Кудьма. — Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.
— От-от, — підтримав Швайка діда Кудьму. — І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.
— Чому саме до дніпрових? — не згодився переяславець Каліберда. — Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що — ліс поряд.