— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.
Козаки вражено втупилися в хлопця.
— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.
— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.
— А й справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?
— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.
Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:
— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.
— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.
— Якось дізнаються…
Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.
Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:
— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.
А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:
— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.
Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.
— Хоч врятувався хтось? — порушив мовчанку Левко Заярний.
Швайка у відповідь стенув плечем.
— Цього я не знаю, — сказав він трохи згодом. — Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? — неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно.
А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський.
Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.
— Чом же ти раніше про це не сказав? — люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. — Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось…
— Чим би ти вдарив? — заперечив Швайка. — І скільки вас — десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти.
Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав:
— То що ж відчуває твоє серце?
— Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, — відказав Санько, — і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, — пояснив він Пилипові.
— Знаю, — відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки. — Спи, хлопче.
САМІ НА ОСТРОВІ
Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.
— Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, — сказав Швайка. — Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік.
Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався.
— Мені б лише дістатися до них, — скреготнув зубами Володко Кривопичко. — Я б їм показав, чого варта моя шабля!
Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися.
— Навіщо тобі шаблюку показувати? — сказав Василь Байлемів. — Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою мармизу.
Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.
— Зустрінемося біля гирла Псла, — сказав Швайка. — Знаєте Довгий острів?
— Ще б пак, — відказав Мацик. — Позаминулого року там сотню татар поклали.
— А ми? — озвався Грицик. — Ми теж хочемо з вами.
— Навіть не думайте, — відрізав Швайка. — Ця розвага не для дітей.
— Ми не діти, — набурмосився Грицик. — Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.
— Ага, — підтримав Санько товариша. — Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.
— Сидіть уже, визволителі, — відмахнувся від них Байлем. — Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти.
З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.
— А з тобою що робити? — присів перед ним Швайка. — Мабуть, теж хочеш з нами?
Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.
— Ні, друже, — сказав господар. — Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш — Санька!
Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.
Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води.