Випасав череду дід Микола. Двоє інших пастухів полохливо бовваніли віддалік.
— Як там мій дідо? — запитав Демко. — Ще не оклигали?
— Та вже ніби трохи прийшов до тями, — відказав дід Микола. — А ти ж чого затесався поміж тих песиголовців?
— Бо я, дідо, вже й сам той… жовнір, — гордовито пояснив Дурна Сила. — Мене пан взяв на службу.
— Тьху, — відказав на те дід Микола. — То ти що — тепера своїх будеш шмагати? Атож, гарний онук у Кібчика, нічого не скажеш!
— Не буду я шмагати, — сказав Демко.
— Будеш, — запевнив його дід Микола. — Під панську дудку і не такі танцювали.
— Гей, ви, чого там шепчетеся? — гукнув Куролуп. — Ану, старий, іди-но сюди! Та шкандибай швидше, поки канчука не отримав.
Коли дід Микола наблизився, Куролуп копирснувся у зубах, зневажливо сплюнув на землю і сказав:
— Так от, старий, треба заховати панську худобу. Чи, може, не чув, що татари йдуть?
— Та чув…
— То ж заховати, кажу, треба. І стерегтимеш. Коли що — не носити тобі голови. Зрозумів?
— Що ж тут не розуміти…
— А місця підходящі є?
— Та є. Оно, коли рушити до тієї улоговини, а потім по гатці дістатися до Жабиного острова — то там і сам чорт нічого не знайде.
— Він правду каже? — звернувся Куролуп до Демка.
У відповідь той ствердно хитнув головою.
Проте корови ховатися на Жабиному острові не збиралися. Їм і тут було непогано. Старші вдавали, що ніяк не можуть відірватися від смачної паші, а молодші все поривалися погасати наввипередки з пастуховими кіньми.
— А, пся крев! — лаявся Куролуп улюбленою лай коюпана Кобильського. — Так ми і до татарського пришестя не впораємося. Ану, допоможемо цим ледарям!
Проте й челядникам було нелегко впоратися з чередою. Слуги пана Кобильського не стільки підганяли корів, скільки ухилялися від гострих Петрикових рогів. Але, врешті-решт, і Петрик зрозумів, до чого йдеться. Він вийшов у голови, тихо мукнув, і корови слухняно подалися за ним через гатку.
— Ну, тепер вже легше, — зазначив Куролуп і витер шапкою спітніле обличчя.
— Аби ж то, — заперечив дід Микола. Він притис долоню до лоба і став вдивлятися кудись у далечінь. — Здається, ці бусурмени вже тут…
І справді, через деякий час по той бік луків з’явилися вершники на вертких низькорослих коненятах. Було їх чоловік з двадцять.
— Ви куди? — ревнув Куролуп до жовнірів, що вже розвертали коней у протилежному від татарів напрямку. — До мене, пся крев!
Жовніри знехотя під’їхали до свого старшого.
Демко шепнув дідові Миколі, що заходився розбирати гатку:
— Тікайте, діду… Скажете в селі, що татари поруч.
— Та вони вже знають, — відказав дід Микола, уперіщив свого коня і зник в лісі.
А Демко рушив до жовнірського гурту. І якось так трапилося, що він знову опинився попереду.
Татари розсипалися широким півколом. Проте нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали.
— Тримаймося! — підбадьорював жовнірів Куролуп. — Чом зирите на кущі? Не бачите, що й татари нас бояться?
Все ж про всяк випадок звелів челяді гуртуватися біля гатки. А тоді звернувся до Демка:
— Ти, хлопче, будеш попереду. А ми тебе підтримаємо з боків.
Татари поволі наближалися. З обох боків засвистіли стріли.
Один зі степняків вигукнув каліченою мовою:
— Здавайтеся! Хто здасться в полон, тому я, Мустафа-бек, подарую життя!
— Знаємо, як ви його даруєте, — крізь зуби пробурчав один з челядників, Варивон. — Аркан на шию — і гайда в Крим.
Демко з вдячністю позирнув на нього. Все ж таки, мабуть, хоробрі його нові товариші, дарма, що надто обережні. Ну й що з того, що вони опинилися за його, Демковою, спиною? Нічого дивного тут нема. Хто-хто, а вони вже знають, що коли він, Демко, розкрутить свою довбню, то навряд чи хто зуміє до нього підступитися. Може, навіть і своїх ненароком зачепити. Тож він, Демко, буде розмахувати довбнею, а нові друзі оборонятимуть його з боків і зі спини…
— Ану, хто з вас не боязкий? — гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю.
— О, гляньте! — гукнув хтось за Демковою спиною.
Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека — і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.
Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.
Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися — з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.
Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.
— Здавайся! — гукнув він до Демка.
Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.
— Боїтеся, так? — гукав Демко. — Ану, хто перший!
Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.
Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе — і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.
ЛЮДИНА З ДУПЛА
Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.
Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.
— Апчхи! — сказала голова. — Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?