Тепер вже зітхнув Санько.
— Я б теж хотів помститися їм за тата, — сказав він. — Але ж не знаю по-їхньому. Слухай, Грицику, може, ти мене хоча б трохи навчиш, га?
Грицик помовчав.
— Не така вже це й легка справа, — нарешті озвався він. — Проте коли ти просиш, то навчу. Для друга мені нічого не шкода.
— От спасибі! — вихопилося у Санька. — І тоді ми разом поїдемо у ту орду. Швайка один, а нас двоє було б, уявляєш? От здорово!
Схоже, Грицикові ці слова сподобалися неабияк.
— О! Ми тоді б з тобою… — почав він, проте одразу й замовк. — Слухай, за нами, здається, хтось пливе, — прошепотів він. — Ховаймося! І хлопці пірнули до нори, що була в копичці. Позад них почулося легке плюскотіння. Ніби хтось загрібав веслами. Затим пролунали голоси. Навіть не голоси, а тиха пісня:
Ти ногаєць, я ногаєць,
Оба ми ногайці.
Ти попався Вирвизубу,
Я попався Швайці…
— Замовкни! — раптом пролунав розгніваний голос. — І без тебе кішки на душі шкребуть.
— Та я що? — знітився той, хто співав. — Я ж нічого. Що люди співають, те й я.
— Люди, люди, — передражнив його власник розгніваного голосу. — Чхав я на твоїх людей!
— Та не смикайся ти, Митре, — озвався третій голос. — Наше діло маленьке. Що дадуть, те й повеземо. А звідкіля воно візьметься — то вже не наше діло.
З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив’язаний до першого.
— Дивіться, куди правите! — сердитим голосом сказав той, хто сидів на носі. — Он трохи на копицю не наскочили.
Санько і Грицик затамували подих. Як добре, що вони здогадалися натягати сіна та старої трави! А то зараз сиділи б перед чужинцями, мов пташенята на долоні.
Передній човен круто звернув убік.
— Ну й розвелося всілякої погані, — пробурчав той, хто сидів на веслах. — То тобі корч, то копиця. Проїхати вже ніде.
— Дядьку Митре, а що нам можуть накласти в човни? — запитав той, хто перед цим співав. — Тільки не сердьтеся, коли я щось не те запитав. Я ж оце уперше з вами.
— Поясни йому, куме, коли воно таке святе, — сказав задній. — А я тим часом трохи подрімаю.
— А що тут пояснювати? — відказав кум. — Роби, що велено, та й годі. Роби, поки голову не знесуть.
— Таке скажете, дядьку! Хто це нам голову знесе? Ми ж по панському наказу пливемо.
— От-от. А тут тобі панів нема. Тут козаки хазяйнують. А в них свої порядки.
— Які ж то свої?
— А такі. Коли спіймають на гарячому — не зважать, панський ти чи ні.
— То що, дядьку… Ми щось не те чинимо, га?
— А ти як думав? З добрими намірами вночі не скрадаються…
— А де ж інші?
— Подалися понад плавнями. Запопадуть якогось роззяву — і бувай здоров. А ми його здобич повеземо до пана.
Голоси все віддалялися, аж поки не розтанули у далині. Тільки тоді хлопці висунулися з нори.
— Якісь дивні люди, — сказав Санько. — А в мене так в носі засвербіло, що ледь не чхнув.
— Добре, що не чхнув, — спохмурнів Грицик. — Бо пішли б ми з тобою на дно раків годувати.
Санько мерзлякувато зіщулився.
— Еге ж, від таких треба, мабуть, триматися подалі, — сказав він. — Як ти гадаєш, Грицику, скоро буде Кам’яний острів?
Грицик пильно вдивився у темряву, що почала розсіюватись.
— Та повинен вже бути, — сказав нарешті. — Про те хто його зна — Кам’яний він чи якийсь інший. Треба б у когось запитати…
Добре було дідові Кібчикові радити воронівським козакам, щоб дісталися до Кам’яного острова, а там розшукали Байлемового Василя. А як того Василя розшукаєш, коли навіть ні у кого запитати?
НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА
Поволі світлішало. Легкий вітерець погнав за течією пасма рожевого туману. Треба було шукати сховок на день.
Хлопці підігнали плота до піщаної коси. Грицик першим вибрався на берег і довго вдивлявся у туманну далечінь.
— Нічого не розібрати, — нарешті сказав він. — Мабуть, Саньку, треба йти у плавні. Може, когось зустрінемо. А ні — подамося у степ. Я чув, що на впроти Кам’яного острова росте діброва. І там є дуб майже такий, як у нас Сторожовий.
Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Проте цього дня їм не дуже щастило. Майже до обіду пробродили вони в очеретах, але натрапляли лише на боброві чи видрячі сліди. А людського так і не знайшли. Двічі Грицик рятував Санька з трясовини, один раз Санько врятував Грицика.
— У нас болото, як болото, — сказав Грицик, викручуючи одежу. — Одразу видно, куди ступати. А тут… Я гадав, що це галявинка, а воно бач, що вийшло…
По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова, що лежав обіч двох озерець. На ньому якийсь бородатий дядько в’ялив рибу. Угледівши хлопців, втупився у них так, начебто перед ним вигулькнув десяток потопельників.
— Свят, свят, — перехрестився він. — Скільки перебачив у цих болотах всілякої чортівні, але дітей — уперше.
І все ж, як розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці — не знав.
— Я в цих місцях ще недавно, — пояснив він. — Знаю хіба що рудого Мацика. Тільки він мешкає ближче до степу…
І дядько махнув рукою в бік очеретів.
— Спасибі вам, — сказав Грицик, і хлопці подалися у тому напрямку.
Та чи то дядько махнув рукою не дуже точно, чи хлопці самі трохи збочили, проте коли вони вибралися з плавнів, ніякого Мацика не знайшли. Ні рудого, ні ще якогось.
Вже звечоріло. Хлопці нерішуче зупинилися. Повертатися назад вони побоювалися. Плавні — то не таке місце, аби по ньому розгулювати вночі. Проте й серед голого степу теж не хотілося ночувати. Можна прокинутися з татарським арканом на шиї.
— Давай проберемося он туди, — запропонував Грицик і показав на купу дерев, що бовваніла неподалік очеретів. — Переночуємо у гіллі, а зранку видно буде.
Проте до дерев вони так і не дісталися. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів, що довгим язиком видавалися у степ, вигулькнуло п’ятеро вершників. Неподалік від хлопців вони зупинилися. Але й на такій відстані розгледіти їх було нелегко, бо на землю вже опустилися сутінки.
Передній зіскочив з коня і наказав:
— А тепер — переодягатися! — і цвикнув зубом. — От бісова личина — знову розболівся…
Вершники спішилися. Скинули верхню одежу, розв’язали сакви. А за хвилину хлопці закліпали очима від подиву: перед ними були не звичайні подорожні, а татарські вояки.