Коли б Санькові не довелося так нагально втікати з Воронівки, він би і на політ стріли не наблизився до цього страховиська. А так — діватися нікуди. Хто його знає, скільки ще доведеться тут бути…
Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Нарешті той мотнув язиком і добрячий жмут трави опинився в його роті.
— Ну от, а ти боявся, — зауважив Грицик. — А тепер можеш ще нарвати. Тільки не дуже квапся, бо Петрик подумає, що ти втікаєш від нього.
Другий жмут Санько простяг уже без особливого остраху. А до третього жмутка Петрик рушив сам. Ремиґаючи, задер голову і підставив хлопцеві горлянку.
— Хоче, аби ти його почухав, — пояснив Грицик.
— Це йому подобається не менше, ніж трава.
Санько чухав Петрикову горлянку і дивувався, як оце він ще зовсім недавно боявся навіть наблизитися до цього лютого зовні звіра. А насправді — бач, аж очі заплющує від насолоди. Точнісінько як їхній Мурчик, коли його гладиш.
А Петрик теж дивувався. Вік нікого не любив, окрім своєї череди та малого хазяїна. Ну, корів — то звісно, чому. Бо він їхній ватаг. А ватаг має оберігати і любити своїх підлеглих. А маленький хазяїн завжди водить туди, де найсмачніша паша і найсолодша вода. І чухає його за вухом або під горлянкою. Та, виявляється, є ще одна істота, доторки якої такі ж приємні, як і хазяїнові.
"Дивина, та й годі", — подумав би Петрик, аби вмів думати. Але думати він не вмів. То ж вдоволено зітхнув і відвів голову убік, щоб новий приятель почухав ще й за вухами.
— Ти диви! — щиро здивувався Грицик. — Я й не думав, що він тебе так швидко прийме.
Було тепло і тихо. Так тихо, що здавалося, ніби окрім них та високого синього неба нічого в світі більше немає. Хіба що на горбі біля дороги бовваніла згорблена постать діда Миколи. Дід не зводив погляду з дороги, котра вела до маєтку пана Кобильського.
— Стежте за мною, — сказав він хлопцям ще зранку. — Коли за вами їхатимуть — я дам знати.
Спочатку друзі тільки те й робили, що позирали в бік діда Миколи. Та через деякий час їм знайшлося неабияке діло. Грицик притарабанив зі свого схрону надзвичайно цінні для кожного воронівського хлопця скарби: кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка.
— Не завадило б їх почистити, — зауважив він, заклопотано роздивляючись свою зброю. — Ич, як заіржавіли!
І друзі взялися до роботи. За годину зброя виблискувала під сонцем так, що аж очам боліло. А коли зброя так виблискує, то чом би її не спробувати у звитяжному двобої!
— Хех! — скрикував Грицик точнісінько так, як дід Кібчик, коли рубав дрова.
Санько не скрикував: його мати рубала дрова мовчки. Неподалік стояв бугай Петрик і осудливо мотав головою. Йому не подобалися ця метушня і дзенькіт шабель. Проте сьогодні настрій у нього був пречудовий. Це він уже знав достеменно.
Десь під обід, коли сонце почало припікати не абияк, Грицик відніс свої скарби назад до схрону. Потому хлопці вляглися в холодку і заходилися грати на сопілках. Одразу ж навколо них скупчилося десятків зо два корів. Вони сподівалися, що от-от сопілки в хлоп’ячих руках заграють точнісінько так, як в руках, скажімо, діда Миколи. Проте сопілки то квакали, то нявкали, то верещали, як голодні поросята. Корови послухали-послухали і розчаровано розійшлися. А бугай Петрик чи не вперше пожалкував, що сьогодні у нього гарний настрій.
За цим заняттям хлопці й не завважили, як дід Микола змахнув рукою і скотився з пагорба. Отямилися лише тоді, коли на шляху з’явилися два вершники. Це були слуги пана Кобильського.
Грицик схопився на ноги і озирнувся. До Чортового яру було далеченько. Єдиним захистом для них залишився бугай. Грицик схопив приятеля за руку і потяг його за Петрикову спину. А той, хоч і був у доброму гуморі, одразу ж збагнув, чому захвилювалися його маленькі друзі. Петрик нагнув важку голову у бік прибульців і загрозливо заревів.
Вершники нерішуче зупинилися. Вони вже чули про шалену вдачу цього могутнього рогатого волоцюги. Але знали також, що чіпати Петрика не можна. Бо то панове добро.
— Ану, лайдаки, йдіть-но сюди! — звелів вусатий челядник.
— А ви нам нічого не зробите? — запитав Грицик.
І це чомусь обурило молодшого вершника. Він хльоснув канчуком по халяві і злісно вишкірився.
— Диви, воно ще й пащекує! Чуєш, що тобі кажуть?
— Не підходьте, — попередив Грицик. — Бачите, бугай сердиться!
На Петрика й справді находив шал. Він люто копнув ратицею землю, очі йому наливалися темною кров’ю.
І тут Санько не витримав. Він помітив, що між ними і вершниками опинилися ще кілька корів.
— Тікаймо! — гукнув він Грицикові і кинувся у бік Чортового яру.
Молодший з прибульців уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик з несподіваною жвавістю кинувся до нього. Жахно заіржав кінь. Нелюдським голосом зарепетував необачний вершник і раптом змовк.
Заревли, заметушилися корови. Вони відчули запах крові. Якусь мить старший челядник отетеріло роздивлявся роздертий живіт коня і непорушне тіло свого товариша. Тоді зло лайнувся і, широким колом оминаючи розшалілого Петрика, кинувся за хлопцями. Проте не встиг — ті вже скотилися до яру. Між кущів промайнула брудна Грицикова сорочка, і вершник, не роздумуючи, пустив у хлопця стрілу. Не вцілив. Другу і третю випустив навмання. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього.
Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з’явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері, коли в селі згасли останні вогні, городами прокралися до Санькової хати.
Мати стояла на порозі. Схопила хлопців, втягла їх до хати. Нашвидкуруч завісила вікно і засвітила каганця.
Санько мимоволі зойкнув — мамине обличчя було геть вкрите синцями.
— Тікайте, синочки, — шепотіла вона розпухлими вустами. — Ці нелюди обіцяли скарати вас на смерть, коли спіймають. Втікайте, дітоньки, бо вони взавтра повернуться!
— Куди ж нам втікати, мамо? — розгублено запитав Санько.
— Аби ж то я знала! — розпачливо схлипнула мати. — Ось тобі свитка, ось вам сорочечки і вузлик з хлібом… Тікайте, дітки! Десь переховайтеся, а за тиждень повертайтеся. Може, і вгамується.