— Ну, Джиме,— сказав Лукас.— Як щодо невеличкої перерви?
— Гаразд,— відповів Джим із глибоким зітханням полегшення.
Вони насилу зняли із запору товстий шар криги та відчинили двері. Їм назустріч заструменіло тепле повітря. Друзі вибралися назовні, аби відігріти на сонечку закляклі суглоби.
Глава дев'ятнадцята,
у якій друзі ремонтують невеличкого вулканчика, а Емма отримує іншу зовнішність
Широко розставивши ноги та засунувши руки до кишень, стояли друзі перед локомотивом та оглядали місцевість. Перед ними тисячами тисяч вогнедишних гір усіх розмірів розкинулася "Країни Тисячі Вулканів". Одні височіли не нижче будинків у чотири поверхи, інші були зовсім маленькими, приблизно з кротовий пагорбок. Багато з них саме діяло, тобто виригали вогонь та іскри, інші тільки потроху диміли. Із деяких текла донизу розпечена лава, і вони виглядали як горшки із перевареною кашею.
Земля безперервно здригалася, і в повітрі то зростали, то стихали гул та гуркіт. Раптом відбувся сильний поштовх, і в землі із гучним шумом утворилася глибока тріщина. Вулкани, що стояли навколо, закипіли, і розжарена каша поступово заповнила цю тріщину. Але в іншому місці тут-таки виникла нова. Удалині височіла одна-єдина височезна вершина. Висота її була, мабуть, понад тисячу метрів. Із неї теж курився димок. Лукас і Джим дуже довго мовчки розглядали цю малозатишну місцевість.
— Хотів би я знати,— заговорив нарешті Джим,— що станеться, якщо о-о-он із тієї великої гори посередині та поллється через край? Тоді, мабуть, уся країна вкриється розпеченою кашею. Як по-твоєму, Лукасе?
— Цілком можливо,— відповів Лукас. Його цієї миті займали зовсім інші думки.— Отже, десь тут має бути Дракон-Місто,— пробурмотів він,— але де?
— Так, а де? — підхопив Джим.— Непогано б дізнатися.
— Навіть якби ми знали де,— провадив Лукас,— нам би це не дуже допомогло. А як би ми туди потрапили?
— Так, а як? — знову підхопив Джим.— Тут далі не поїдеш. Або застрягнеш у розпеченій каші, або провалишся до тріщини. Невідомо, у якому місці раптом трісне.
— Навіть якби ми і це знали,— відгукнувся Лукас,— все одно нічого б не вийшло. Далі їхати не вийде, бо вугілля в нас більше немає.
— Ох! — перелякано відповів Джим.— Про це я зовсім не подумав. Неприємна історія!
— До біса неприємна,— буркнув Лукас,— дров тут, схоже, теж ніде немає. У будь-якому разі нічого, що виглядало би схожим чи віддалено схожим на дерево, я знайти не можу.
Для початку вони присіли та перекусили парою бутербродів, запиваючи їх чаєм із золотого термосу царя мигдальського. Було щось близько чотирьох годин опівдні, самий час для чаювання. До того ж вони все одно дуже хотіли їсти, бо так і не обідали. Після їжі, коли Лукас розкурював люльку, а Джим закручував кришку термосу, обом раптом здалося, що вони вловили якийсь шум.
— Тш-ш-ш! — сказав Джим.— Послухай-но!
Обидва прислухалися. Шум повторився. Звук був такий, ніби десь повискувало мале порося.
— Схоже на голос,— прошепотів Джим.
— Так,— погодився Лукас, ніби порося чи хтось на кшталт його. Підемо поглянемо, що там таке.
Друзі підвелися та пішли на голос. Незабаром вони знайшли те місце. Жалібний плач лунав із вулкану неподалік. Проте цей вулкан здавався погаслим. Він не викидав вогню, із нього не витікало розжареної каші, він навіть не димився.
Джим із Лукасом видерлися на пагорбок завбільшки із маленький будиночок і зазирнули в отвір кратеру. Тепер плач стало чути цілком чітко. Друзі навіть змогли зрозуміти кілька слів:
— Ой, не можу я більше, не можу, і все! Ооо-хо-хо, біднесеньке я створіннячко!
Але нічого не можна було розгледіти: всередині вулкану панувала непроглядна темрява.
— Гей, Альо! — гукнув Лукас униз.— Є там хто-небудь?
Тепер раптом запала гробова тиша. Плакати теж припинили.
— Гей! Альо! Гей! — вигукнув Джим своїм дзвінким голосом.— Хто там? Хто казав про "біднесеньке створіннячко"?
Спочатку все було тихо, але раптом почувся жахливий виск. Усередині вулкану щось жахливо загуркотіло та загриміло. Обидва друга трохи відійшли назад на випадок, коли звідти все-таки з'явиться вогонь чи поллється розпечена лава.
Але нічого подібного не сталося, а перед ними виникла велика голова із круглими очиськами, що віддалено нагадувала голову бегемота, тільки всіяна жовто-синіми крапками. Голова була посаджена на слабеньке тільце із довгим тоненьким хвостиком, як у крокодильчика-підлітка. Незвичайна істота постало перед Джимом і Лукасом, широко розставивши задні лапки, і, уперши передні в боки, лото заверещало з усіх сил:
— Я дррракон! У-у-ух!
— Дуже приємно,— відповів Лукас.— Я — Лукас-машиніст.
— А я Джим Кнопка,— додав Джим.
Дракон ошелешено подивився на обох друзів своїми круглими очиськами, а потім запитав писклявим поросячим голоском:
— Ви що, зовсім мене не боїтесь?
— Ні,— відповів Лукас.— А що? Треба, чи що?
Тут дракон всерйоз розревся, і великі сльози градом покотилися з його опуклих очей.
— Уху-уху-уху! — ридало маленьке чудовисько.— Цього мені тільки не вистачало! Навіть у людей я не вважаюся насправдашнім драконом! Ну що за невдалий день сьогодні! Уху-уху-ухууууу!
— Ні, звісно, ми віримо, що ти насправдішній дракон,— заспокійливо сказав Лукас.— Та й кого нам на усьому світі боятися, як не тебе. Адже правда, Джиме?
При цьому він підморгнув своєму другові.
— Аякже,— підтвердив хлопчик,— але так сталося, що ми нікого не боїмось. А то ми б знаєш як тебе боялися?
— О-хо-хо,— заголосив дракон та ковтнув сльозу в печалі,— ви просто хочете мене втішити.
— Ні, правда,— запевнив Лукас,— ти виглядаєш жахливим чудовиськом.
— Так,— підтвердив Джим,— дуже мерзенним та жахливим.
— Чесно? — запитав дракон, і його велика пика засяяла від радості.
— Чесно-чесно,— сказав Джим,— а що, хтось вважає тебе не насправдішнім драконом?
— Так, уууууууууууууу! — відповів дракон і знову гірко розридався.— Чистопородні дракони не пускають мене до себе, до Дракон-Міста. Вони стверджують, що я всього лише напівдракон. І це тільки тому, що моя матуся була гіпопотамицею! Зате мій тато був справжній дракон.
Друзі обмінялися значущими поглядами, які означали таке: "Ага! Так цей напівдракон зможе нам розповісти, як їхати далі".