— Мила людина! — сказав Лукас, енергійно димлячи люлькою.— Йому й насправді можна співчувати.
— Так,— замислено погодився Джим. Шкода його, весь час один та один.
І вони попрямували спати, аби зібратися з силами для подорожі крізь "Чорні Скелі".
Наступного ранку над пустелею зійшло яскраво сяюче сонце. Джим із Лукасом поснідали, міцнісінько заперли двері кабіни, ретельно зачинили вікна і рушили в путь, просто у темряву кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас.
Усе було так, як розповідав пан Тур Тур: сліпучо сяюче сонце незабаром стало неможливо розрізнити. Тільки десь високо у чорному небі виднілася тьмяно-фіолетова плямка. А навколо все було абсолютно та непроглядно чорним.
Лукас клацнув вимикачем та засвітив фари. Але це не допомогло. Чорні скелі поглинули світло, і стало так само темно, як раніше.
Чим далі вони їхали, тим холодніше ставало. Друзі закуталися в ковдри, проте й це допомогло ненадовго. Незважаючи на те що Лукас топив дуже сильно, крізь вікна кабіни проникав все міцніший мороз. Джимові стало так холодно, що у нього зуби стукотіли.
Вони просувались уперед дуже-дуже повільно. Година спливала за годиною, а друзі, за Лукасовими розрахунками, здолали тільки половину від сотні миль.
Тепер і Джим допомагав топити, тому що самотужки Лукас уже не встигав. Усе швидше доводилося їм кидати вугілля до топки, аби вода в котлі кипіла та давала пару. А Емма з кожною хвилиною сунула все повільніше. На її трубі та вентилях уже висіли товсті бурульки.
Лукас стурбовано подивився на запаси вугілля, що стрімко танули.
— Сподіваюся, нам вистачить,— пробурмотів він.
— А чи надовго вугілля залишилося? — поцікавився Джим, дуючи на свої задубілі руки.
— Може бути, на годину,— відповів Лукас,— а може, й менше. За таких витратах важко сказати.
— А чи ми доїхати встигнемо? — запитав Джим, у якого від холоду вже зуб на зуб не потрапляв. Його червоні губи припали синявою.
— Якщо нічого не завадить, можливо,— пробурмотів Лукас, гріючи зледенілі пальці об люльку.
Тепер навіть блідо-фіолетова плямка на небі зникла. Отже, вони точно наблизилися до "Вуст Смерті". Минуло ще кілька хвилин, і раптом здалеку до них донеслися жахливі стогони та завивання:
— Ууууууіііііууууііііооооо!
Лунали вони настільки зловісно, що описати неможливо. Якщо самому не почути, то й уявити собі це теж не можна. Звук був негучним, проте таким жалібним у цій чорній самотності, що здавався майже невиносним.
— Боже милосердний! — пробелькотів Джим.— Гадаю, буде краще, якщо знову заліпити вуха воском.
Проте огарок свічки від холоду став твердим мов камінь, і розім'яти його було не можна.
Тому друзям довелося терпіти невтішні стогони.
— Аааааууууу! — тужно стогнало ззовні, тепер уже набагато ближче.
Лукас і Джим стиснули зуби.
Цієї миті Емма зупинилася та видала довгий, сповнений відчаю свист. Вона невідомо як відхилилася від прямого курсу і раптом відчула, що під її колесами зяє безодня.
— Чорт забирай! — вилаявся Лукас і один за іншим спробував кілька важелів.
Проте Емма тільки тріпонулася та відмовилася їхати далі.
— Що із нею таке? — запитав Джим із широко розплющеними від жаху очима.
— Гадки не маю,— буркнув Лукас.— Вона не хоче далі. Мабуть, ми збилися з прямого шляху.
— І що тепер буде? — прошепотів Джим.
Лукас не відповів. Але ж Джим знав, яке обличчя буває у нього в хвилини найбільшої небезпеки. Тоді рот перетворюється на нитку, вилиці видаються вперед, а очі стають як щілини.
— У будь-якому разі не можна, аби вогонь згас,— нарешті сказав він,— інакше ми загинемо.
— Але ж ми не можемо ось так запросто тут залишатися,— заперечив Джим.
Лукас стиснув плечима. Джим більше не ставив запитань. Адже якщо навіть Лукас не знає, як бути, тоді справи їх напевне зовсім кепські.
Тепер вітер завивав майже зловтішно. Ніби "Вуста Смерті" зло реготали:
— Хохохо-хахаха-хохохо!
— Не журися, старий! — утішив Лукас. Проте лунало це не дуже переконливо.
Вони все чекали та чекали й при цьому напружено думали про те, що слід зробити. Виходити назовні не можна через холод. Та й що ззовні поробиш?..
Дати задній хід теж не годилося, бо Емма не наважувалася ні на найменший рух — ані вперед, ані назад. Що ж робити? А робити було нема чого. Але вдіяти щось було необхідно! Кожна втрачена мить наближувала той момент, коли закінчиться вугілля.
Поки друзі мовчки ламали голові, до яких так нічого і не приходило, ззовні готувалося їх спасіння. Пар, підіймаючись з Емминої труби, замерзав у крижаному повітрі та випадав снігом. Вітер із завиванням ганяв перед собою білі пластівці, і вони помалу вкривали місцевість.
Білі вихори опустилися на чорні скелі, і там, де випав сніг, вони більше не могли поглинати світло, тому одразу став упізнаваним шлях. Усередині чорного НІЩО раптово повис шматочок білої дороги.
Першим це помітив Джим. Він продихав дірочку у морозних візерунках вікна та спробував удивитись у неї.
— Гей, Лукасе! — позвав він.— Подивись-но!
Лукас визирнув назовні. Потім він підвівся, серйозно кивнув Джимові, зробив глибокий вдих та сказав:
— Ми врятовані.
А потім розкурив нову люльку.
Тут і Емма погодилася їхати далі. Вона знову знайшла прямий шлях, і знову покотили вони у темряву кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас.
— Ууууоооохохохохох! — стогнав вітер. Це лунало так, ніби вони прямцем в'їжджали до розтуленої пащі смерті.
— Ооооооаааааххххх! — позіхала вона. Але тут друзі виїхали на інший бік скелястої брами та проминули "Вуста Смерті".
— Хьюююююю! — глухо позіхнуло ще раз позаду них, проте лунало це вже набагато безпечніше. А потім жалібні стогони відізвалися луною вдалечині.
Тепер у них залишалося тільки десять лопат вугілля. Але, на щастя, путь пішла під уклін, бо "Вуста Смерті" знаходилися у найвищому місці. Кожної хвилини Лукас кидав до топки по одній лопаті вугілля: одна хвилина — дві хвилини — три хвилини — чотири — п'ять — шість — сім хвилин — вісім — дев'ять — і — десять хвилин — ось і згоріла остання лопата вугілля. Але світліше не ставало.
Локомотив котився все повільніше. Ось-ось зупиниться…
Але тут, у найостаннішу мить, вони ніби ковзнули крізь якусь завісу. Світло проникло крізь крижані вікна, ярке сонячне світло. Емма зупинилася.