Минуло п’ять хвилин; берег усе лежав у глибокій тиші. Джеррі нюхнув голу Шкіперову литку, ніби запевняючи Шкіпера, що він тут і не покине його, хоч би якою небезпекою загрожувала ворожа мовчанка землі, тоді зіп’явся передніми лапами на план-шир і далі нетерпляче, сопучи, нюхав повітря, і їжачив шерсть на в’язах, і тихенько гарчав.
— Там вони, там, будь певен, — сказав йому Шкіпер, і Джеррі, зиркнувши на нього усміхненими очима, покрутивши хвостиком та ласкаво прищуливши вуха, знову повернув писок до берега і взявся читати повість джунглів, виткану для нього на легких крилах гарячого, ледь чутного вітерця.
— Агов! — раптом гукнув Ван-Горн. — Агов! Ваш люди вистроми свій голова!
Мов у цирковому номері, начебто безлюдні хащі вмить зароїлися людьми. На берег висипало із сотню дикунів. Вони вискакували із заростей повсюди. Усі були озброєні — декотрі снайде-рівськими рушницями чи старовинними сідельними пістолями, а інші луками й стрілами, довгими метальними списами, важкими бойовими шпорами, топірцями на довгих держаках. Нараз один з них вибіг стежкою над саму воду. Як не зважати на оздоби, він був голісінький, мов Адам до гріхопадіння. У його кучерявому, лиснючому чорному волоссі стриміла одна пір’їна. Крізь дірку в носовій хрястці була простромлена відполірована шпилька з білої скам’янілої мушлі, дюймів із п’ять завдовжки. На шиї висло намисто з білих, мов слонова кістка, вепрячих іклів, нанизаних на скручену з кокосового волокна шворку. Одну ногу під коліном прикрашала підв’язка з білих скойок-каурі. Над вухом пишалася вогненно-червона квітка, а крізь дірку в другому вусі було просилено свинячого хвостика, відрізаного так недавно, що на ньому ще не засохла кров.
Вискочивши на осоння, цей меланезійський чепурун наставив від кульші просто на Ван-Горна широке дуло снайперівської рушниці. Не менш моторно й Ван-Горн ухопив свою рушницю та наставив від кульші на тубільця. Вони стояли й дивились один одному у вічі, на відстані футів із сорок, тримаючи пальці на гачках убивчої зброї. На тих коротких сорока футах зяяв між ними мільйон років, що розділив варварство й цивілізацію. Нема нічого тяжчого для сучасної культурної людини, як забути спадкові навички. І нема нічого легшого, як забути всю сучасну культуру й скотитись крізь час назад, у дикунство. Брехня у вічі, удар в обличчя, жало ревнощів у серце здатні за частку секунди обернути сучасного філософа на деревика-напівмавпу, що б’є себе кулаком у груди, скрегоче зубами й жадає крові.
Так було й Ван-Горнові. Тільки з єдиною відмінністю: він не скотився крізь віки, а переступив їх однією ногою, був воднораз і цілком сучасна людина, і первісний дикун, здатний битися зубами й пазурами, однак ладний лишатися сучасним, поки зможе своєю волею підкоряти оцю істоту з ебеново-чорною шкірою та сліпучо-білими оздобами, що стояла перед ним.
Довгих десять секунд проминуло у мовчанці. Навіть Джеррі, хоч сам не знав чому, стримав своє гарчання. Під стіною джунглів сотня людожерів, мисливців за головами, у човні п’ятнадцятеро поверненців, семеро тубільців-матросів, один білий чоловік із сигарою в зубах та рушницею біля кульші й наїжачений ірландський тер’єр коло його голої литки, — усі дотримувалися тої урочистої мовчазної угоди десять секунд, і жоден із них не знав й не здогадувався, чим усе скінчиться.
Потім один із поверненців на прові човна знаком миру простяг уперед розтулену долоню й щось заджеркотів незрозумілою говіркою Суу. Ван-Горн чекав, не спускаючи зброї. А чепурун спустив свого снайдера, і всі учасники тієї сцени полегшено відітхнули.
— Я добрий, — цвіркнув чепурун пташиним голосом.
— Ти дурний дуже-дуже, — відрубав Ван-Горн, кинув рушницю в корму вельбота, махнув рукою веслярам та стерникові розвернути човен і пахкнув сигарою так недбало, немовби щойно не дивився у вічі смерті.
— ’Кий біс ти наставляй рушниця на мій, — почав він, вельми тонко вдаючи сердитого. — Я твій не кай-кай. Коли я твій кай-кай, мій живіт буде гуляй. Коли ти мій кай-кай, твій живіт буде гуляй. Хіба ти хочеш кай-кай ваш Суу хлопці? Ваш Суу хлопці однаково, що твій брат. Давно-давно, три мусони назад, я казав правда. Я казав: три мусони промине, і Суу хлопці вернись Суу. Три мусони проминув, і ось я привези ваш Суу хлопці.
Тим часом вельбот став кормою до берега, і Ван-Горн повернувся знов лицем до чепуруна зі снайдером. На другий Ван-Горнів знак веслярі підігнали човен кормою до самої землі, де збігала у воду стежка. І кожен весляр, не пускаючи з руки весла, нишком лапнув свою сховану під парусиною рушницю — чи зручно вона лежить.
— Ти привів добрий люди? — спитав Ван-Горн чепуруна, і той відповів ствердно звичаєм Соломонових островів: приплющив очі й химерно, пихато сіпнув головою назад.
— Ваш люди не кай-кай Суу хлопці, як Суу хлопці ходи на берег?
— Не бійсь, — відповів чепурун. — Коли правда то Суу хлопці, все гаразд. Коли то не Суу хлопці, буде великий біда. Ішіко-ла, великий чорний пан у Суу, пошли мій, щоб я скажи твій. Він кажи, у лісі ходи багато-багато поганий люди. Він кажи, хай великий білий пан не ходи на берег. Він кажи, хай великий добрий веселий білий пан сиди свій корабель.
Ван-Горн недбало кивнув головою, ніби для нього то були малозначні слова; однак він уже зрозумів, що цього разу нових робітників у Суу не добуде. Він наказав привезеним тубільцям сходити на берег по одному. Решта повинні були дожидати черги на місці. Таку вироблено тактику на Соломонових островах. Коли тубільці купою, це небезпечно, і не слід дозволяти їм збиватися в купу. Ван-Горн, з вельможно-недбалим виглядом пахкаючи сигарою, проводив начебто байдужим поглядом кожного хлопця, що завдавав собі на плече скриньку, переходив із прови на корму й ступав на берег. Один по одному зникали вони в зеленому тунелі, і коли зійшов останній, Ван-Горн звелів веслярам гребти до "Еренджі".
— Цього разу тут нема чого робити, — сказав він помічникові на судні. — Завтра вранці знімемось і гайда далі.
Коротке тропічне смеркання погасило день. На небо висипали зорі. Ані найлегший вітерець не дихав над водою, і волога спека вкривала рясними краплями поту обличчя й тіло обом чоловікам. Вони знехотя вечеряли на палубі, раз у раз витираючи руками їдкий піт з очей.