Голландська мужність

Джек Лондон

ГОЛЛАНДСЬКА МУЖНІСТЬ

ГОЛЛАНДСЬКА МУЖНІСТЬ

— Отаке наше щастя!

Гас Лефі кінчив витирати руки й дратливо жбурнув рушник на каміння. Хлопця пойняла пригніченість; йому здалося, наче сонце потемніло й пригасло його золотосяйне проміння. Навіть свіже, аж різке гірське повітря утратило смак, а ранок більше не тішив своєю звичайною красою.

— Отаке наше щастя! — повторив Гас повчальним тоном, цей раз, очевидно, звертаючись до другого юнака, що старанно мив милом голову в озері.

— Що ти там бубониш? — Газард Ван-Дорн запитливо підвів лице, облямоване білою піною. Очі його були заплющені. — Яке це наше щастя?

— А он глянь! — Гас підняв у небо похмурий погляд, — Проґавили. Якийсь бевзь утер нам носа, от що!

Газард розплющив очі й угледів білий прапорець, що зухвало полоскався край урвища на добру милю над їхніми головами. Очі його враз заплющились, а обличчя судомно зморщилося. Гас кинув йому рушника й без будь-якого співчуття дивився, як товариш витирає їдюче мило: йому самому було занадто прикро на душі, щоб іще перейматися такою марницею.

Газард застогнав.

— Що, так дошкулило? — холодно, зовсім байдуже спитав Гас, ніби для годиться.

— Ще б пак ні, — відповів бідолашний Газард.

— Мило таки їдкувате. Я сам помітив.

— Не про мило я. Он про те! — розплющивши почервонілі очі, Газард показав рукою на невинний прапорець — Ось що мене допекло.

Гас Лефі не відповів нічого. Він одвернувся й почав розпалювати вогонь, а потім заходився готувати сніданок. Розчарування й жаль були такі глибокі, що йому відібрало мову. Газард, що почувався так само, теж не промовив більше ні слова і, годуючи коні, не тулив уже голови до їхніх вигнутих дугами ший і не голубив пальцями їхніх грив. Навіть розмаїті пишноти Дзеркального озера, що стелилося їм біля самісіньких ніг, перестали цікавити хлопців. Якби вони схотіли пройти понад берегом усього лише сотню ярдів, вони б дев'ять разів уряд побачили схід сонця, дев'ять разів із-за дев'ятьох шпилів, що височать один попліч одного, могли б побачити, як підіймається над обрієм сліпуча скиба велетенської вогняної кулі, і дев'ять разів, тільки глянувши в озеро, побачили б ті дивовижі, відбиті у воді точно і яскраво, мов живі. Однак вони не помічали тепер усієї титанічної величі того видовища, бо в них віднято головну втіху, заради якої вони рушили в мандрівку до Йосемітської долини[58]. Хтось перебив їм давно плеканий замір — видертися на Пів-баню, і засмучені хлопці поробились мов сліпі до тих див і принад славнозвісної місцевості.

Півбаня підносить свою пошрамовану льодовиками голову на цілих п'ять тисяч футів над рівнем Йосемітської долини. В самій назві цієї велетенської скелі міститься її точний і повний опис. Це не що інше, як циклопічна куля, розколена надвоє так рівно, мов яблуко, розрізане ножем. Мабуть, не варто пояснювати, що залишилась тільки одна половина, звідки й пішла її назва. А другу половину віднесла геть могутня крижана річка в буремний льодовиковий період.

Тієї прадавньої доби одна з холодних річок проточила собі широку ущелину крізь суцільну скелю. Ця ущелина тепер називається Йосемітська долина.

Але вернімося до Півбані. По її північно-східному боці стрімкими покрученими стежками можна добутися до Сідловини. Сідловина — це здоровенна брила, що впирається в бік Півбані. Від верху цієї брили до вершка Півбані здіймається тисячофутова опуклість. Ота тисяча футів схилу, занадто крутого, щоб дертися ним голіруч, багато років не піддавалася охочим до пригод сміливцям, що зводили жадібні очі до високої вершини.

Врешті двоє кмітливих альпіністів здогадалися свердлити в скелі дірки за кілька футів одну від одної та забивати в них залізні гаки. Проте, коли вони піднялись на триста футів над Сідловиною, липнучи, як мухи, до малонадійної стіни, по обидва боки якої зяяла безодня, нерви їхні не витримали, і вони покинули розпочату справу. Так воно й лишалося, аж доки один невгамовний шотландець, Джордж Андерсон на ймення, докінчив той зухвалий задум. Почавши, де ті кинули, він цілий тиждень свердлив скелю та дерся чимраз вище, поки кінець кінцем ступив ногою на страшезну височину і, зачудований, поглянув у прірву, де майже на милю нижче спочивало Дзеркальне озеро.

В наступні роки чимало сміливців користувалися тією довгою мотузяною драбиною, що він там залишив. Але однієї зими драбину, линви й іншу снасть геть знесло снігом та льодом. Правда, більшість гаків, покручених та погнутих, лишилося. Але відтоді рідко хто зважувався на небезпечну виправу, та й з тих небагатьох не один заплатив життям зрадливій височині й жоден не досяг успіху.

Проте Гас Лефі та Газард Ван-Дорн кинули сонячні долини Каліфорнії й помандрували на високі хребти Сьєрри з твердим наміром будь-що, після тих життєгубних спроб, видертися на Півбаню першими. Ось чому їхнє розчарування було таке глибоке та гірке, коли вранці, прокинувшись, вони побачили білий прапорець, що попередив їх про невдачу.

— Якби ми вчора заночували під Сідловиною та встали вдосвіта… — нарешті здобувся Газард на слово, після того як вони давно вже мовчки поснідали й помили миски.

Гас понуро кивнув головою. Але чи здатні молоді хлопці довго журитися? Отож потроху вони розбалакались.

— Либонь, він уже досі внизу, вилежується в наметі й пишається, як Олександр Македонський, — провадив Газард. — І я не ганю його за це. Тільки б я волів, щоб на його місці були ми.

— Будь певен, що він уже внизу, — озвався нарешті й Гас. — На голій скелі надто гаряче. В цю пору сонце смажить її нещадно. Ти ж знаєш, який був наш план. Чимраніше видертись на Баню й чимраніше спуститися. Та й кожен, хто думає видертись туди, повинен мати досить глузду, щоб спуститися, поки скеля не розпеклася й не почнуть пітніти руки.

— І ти будь певен, що він ліз туди невзутий, — додав Газард, а тоді перевернувся горілиць і знічев'я задивився на білу цяточку прапорця, що бадьоро тріпотів над самим краєм височенної кручі.

— Стривай-но! — нараз гукнув він, схопився й сів. — Глянь, що це таке?

На вершку Півбані щось ясно, металево зблиснуло, потім удруге й утретє. Обидва хлопці, зацікавлені й схвильовані, позадирали голови.