Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.
— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу,— сказала вона з посмішкою.— Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.
Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав'язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.
— Тепер, коли ви одружені й неприступні,— сказала вона сміливо,— я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені,— але цього так і не сталося.
— Може, я не насмілився,— сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.
Йому здавалося, що вона стала ще кращою,— сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.
— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.
— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати. 4
— Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.
— В Дженні багато гарного,— зауважив він просто.
— Ви щасливі?
— Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте,, не багато ілюзій.
— Ви хочете сказати — ніяких?
— Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.
— Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.
— Боже мій! І це говорите ви — з вашою красою, талантами, багатством?
— Навіщо вони мені? їздити по світу, вести пусті розмови, віднаджувати ідіотів, які зазіхають на мої долари? Ах, як це буває важко й нудно!
Летті глянула на Лестера. Дженні не завадила колишньому почуттю прокинутись в її серці. Чому Лестер дістався не їй? їм добре разом, неначе вони давно одружені або тільки що освідчилися одно одному. Яке право мала Дженні взяти його собі? Очі Летті говорили ясніше слів. Лестер сумно посміхнувся.
— Ось іде моя дружина,— сказав він.— Доведеться змінити тему розмови. А Дженні вас може зацікавити.
— Я знаю,— відповіла вона й осяяла Дженні променистою посмішкою.
У Дженні ворухнулася невиразна підозра. Можливо, це стара любов Лестера? Ось яку жінку він повинен був би собі вибрати. Вона—одного з ним кола, з нею він був би не менше, а може, й більше щасливим. Чи не думає він про те саме? Потім вона відмахнулася від цієї неспокійної думки; чого доброго, вона почне ревнувати, а це було б негідно.
М-с Джералд тримала себе з Кейнами дуже люб'язно. Наступного дня вона запросила їх покататися до Хайд-Парку, одного разу вони разом обідали в готелі "Кле-рідж", а потім настав день її від'їзду,— вона домовилась зустрітися із знайомими в Парижі. Вона сердечно попрощалася з Кейнами, висловивши надію, що вони знову зустрінуться. їй було сумно, вона заздрила щастю Дженні. Лестер не втратив для неї колишнього очарування. Скоріше їй здавалося, що він зробився ще приємнішим" ввічливішим, розумнішим. Вона дуже жалкувала, що він не вільний. І Лестер — можливо підсвідомо — поділяв її жаль.
Немов ідучи слідом за її думками, він уявляв собі, як було б, коли б він з нею одружився. їхні погляди на життя, на мистецтво, па практичні питання на диво збігалися. Розмовляли вони вільно й легко, як старі товариші. Належачи до одного кола в суспільстві, вони розуміли одно одного з півслова, до найменших тонкощів, яких Дженні не могла б ні вловити, ні висловити. Думка в неї працювала не так швидко, як у м-с Джералд. По своїй натурі Дженні була здатна і на глибші почуття, і на більш душевне розуміння, але вона не вміла показати себе в світській бесіді. Вона завжди була щира до кінця; ця ж ЇЇ риса, можливо, й приваблювала Лестера. Але зараз, як і в інших подібних випадках, вона від цього втрачала. І Лестеру вже починало здаватись, що він зробив би краще, зупинившись у своєму виборі на Летті Пейс. У всякому разі, це було б не гірше, і тепер його не мучила б настирлива думка про майбутнє.
Вдруге вони зустрілись з м-с Джералд в Каїрі. Лестер, повільно ходячи з сигарою по саду готелю, раптом; зустрівся з нею віч-на-віч.
— От так удача! — вигукнув він.— Звідки ви?
— Уявіть собі — з Мадріда. До минулого четверга я й сама не знала, що потраплю сюди. Мене Еллікоти умовили приєднатись до них у компанію. Я якраз думала, де-то ви зараз, а потім пригадала, що ви збиралися поїхати до Єгипту. Де ваша дружина?
— У цю хвилину, мабуть, у ванні. Тут так жарко, що Дженні готова не вилазити з води. Я й сам не проти того, щоб викупатись.
Він знову замилувався м-с Джералд. На ній була блакитна шовкова сукня, в руці — вишукана блакитна з білим парасолька.
— Ой, боже мій! — скрикнула вона раптом.— Просто не знаю, що мені з собою робити. Не можу я весь час мандрувати. Я вже думаю, чи не повернутися мені до Штатів.
— За чим же справа стала?
-г А що це мені дасть? Заміж виходити я не хочу. Мені тепер нема за кого виходити заміж.
Вона виразно поглянула на Лестера й одвернулася.
— Ну, хто-небудь та знайдеться,— не дуже ввічливо сказав Лестер.— 3 вашою красою й грошима вам однаково не врятуватись.
— Не треба, Лестер.
— Гаразд, нехай буде по-вашому. Але ж я знаю, що говорю.
— Ви ще танцюєте? — запитала вона іншим, світським тоном, пригадавши, що в готелі цього вечора влаштовується бал. Колись Лестер танцював чудово.
— Та ви подивіться на мене!
— Облиште, Лестер, невже ви відмовились від такого чудового заняття. Щодо мене, то я досі безумно люблю танцювати. А місіс Лестер?
— Ні, вона не любить танців. У всякому разі, не захоплюється ними. Мабуть, частково в цьому винен і я. Останнім часом я чомусь забув, що цим можна займатися.
Він подумав, що останнього часу взагалі перестав бувати в товаристві. Його зв'язок був для цього нездоланною перепоною.
— Давайте потанцюємо сьогодні ввечері. Ваша дружина не заперечуватиме проти цього? Зал тут чудовий. Я вранці заглянула туди.