— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей,— сказав він.— У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.
Він дав агенту вказівки скласти договір на п'ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.
Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів,.
трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні; й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило око, і клопоти по влаштуванню-на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.
Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте-докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. "Тут так добре, тату,— писала вона;— тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б-така рада!"
Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже-звик жити сам, так невже перебиратися в Чікаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.
Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт,— безладне нагромадження будинків в одному з. найбідніших кварталів міста,— вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір'я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під'їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом'ятому одязі. "Бідний тато", подумала вона. Він підійшов до-неї, і його допитливий погляд пом'якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.
— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.
— Я хочу забрати тебе до себе, тату,—почала благати
.Дженні.— Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.
— О,— сказав він, збентежений,— то ти для цього приїхала?
— Так,— відповіла вона.— Поїдемо зі мною. Не треба залишатися тут.
— У мене добрий куток,— сказав він, немов виправдуючись.
— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.
— Ти мені одно скажи,— зажадав він,— одружені ви чи ні?
— Звичайно,— хоробро збрехала вона.— Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.
їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.
— Ну що ж,— сказав він,— давно пора.
— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона. Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.
— Так, поїду,— сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.
— Зараз, зі мною?
Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.
Розділ XXX VIII
Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов'язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Вій зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі,ходила з ним до церкви, і слухати це хотів ніяких відмовок.
Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: 'вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці 'Дженні легко, уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов'язком з'явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чікаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.
Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з'явилась,— то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п'ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.
— Чи вдома місіс Кейн? — запитала вона у нової покоївки Жаннет.
— Вдома, мем,— відповіла та.— Дозвольте вашу візитну карточку.
І вона віднесла карточку Дженні, яка з цікавістю прочитала незнайоме ім'я.
Коли Дженні увійшла до вітальні, м-с Стендл, висока брюнетка з допитливими очима, сердечно привіталася з нею.
— Я вирішила взяти на себе сміливість порушити вашу самітність,— сказала вона чарівливо люб'язним тоном.— Я ваша сусідка, живу навскіс від вас. Білі кам'яні ворота — можливо, ви звернули увагу?