За цей час непомітно зміцніла його дружба з маленькою Вестою. Він виявив у її звичках справжній юмор і з цікавістю чекав нових його проявів. Вона завжди була заклопотана чимсь цікавим, і хоч Дженні стежила за нею з непослабною суворістю, яка вже сама по собі з'явилась для Лестера відкриттям, невгамовна Веста завжди примудрялася ввернути якесь забавне слівце. Так, одного разу Лестер, помітивши, як ретельно дівчинка ріже великим ножем шматочок м'яса, сказав Дженні, інд треба б купити їй дитячий прибор.
— їй важко справлятися з такими ножами.
— Так,— миттю обізвалася Веста.— Мені потрібний маленький ножичок. У мене ручка ось яка маленька.
І вона розчепірила пальчики. Дженні, побоюючись, щоб вона ще чогось не втнула, поспішила пригнути її .ручку до столу, а Лестер насилу стримався від сміху.
Іншого разу, побачивши, як Дженні кладе в чашку Лестера цукор, Веста почала вимагати:
— Мені також два кусочки, мамо.
— Ні, мила,— відповіла Дженні,— тобі цукру не тре--ба. Ти п'єш молоко.
— А дяді Лестеру ти поклала два кусочки.
— Так, так,— сказала Дженні,— але ти ще маленька. І, будь ласка, не базікай за столом. Сиди тихо.
— Дядя Лестер їсть надто багато цукру,— почулася •негайна відповідь, і Лестер, що любив солодке, широко ■посміхнувся.
— Ну, не знаю,— сказав він, уперше зволивши поговорити дівчинкою.— Може, ти схожа на ту лисицю, •яка казала, що виноград зелений?
Веста посміхнулась йому у відповідь, і тепер, коли •крига була зрушена, не соромлячись, почала з ним розмову. Так воно й пішло, і, нарешті, Лестер почав ставитись до дівчинки, як до рідної; він навіть готовий був дати їй все, до чого відкривало шлях його багатство, з тією, звичайно, умовою, що він, як і досі, буде з Дженні і що вони придумають, як йому все ж зберегти зв'язок із своїм світом, про який він не повинен був забувати ані на хвилину.
Розділ ХХХ^ІГ
Весною будівництво виставочних зал і складу було закінчене, і Лестер перевів свою контору в нове приміщення. До цього часу його ділове життя проходило в готелі "Гренд-Пасіфік" і в клубі! Тепер він відчував, що міцно осів у Чікаго, що віднині йому доведеться жити тут постійно. На нього покладали серйозні обов'язки — керівництво численним штатом контори й укладання великих угод. Зате він був звільнений від роз'їздів — їх дор^йвш|^Июловікові Емі, який діяв за вказівками Роберта, останній з усіх сил пробивався уперед, він на-маґався^хилити на свій бік сестер і вже розпочав реорганізацію фабрики. Декільком службовцям, які користувались прихильністю Лестера, загрожувало звільнення. Але Лестер про це не знав, а старий Кейн схилявся до того, щоб дати Роберту цілковиту волю дії. Роки давали себе знати. Він був задоволений, що справа його залишиться у міцних надійних руках. Лестер начебто не виявляв незадоволення. Очевидно, їхні стосунки з Робертом змінились на краще.
Можливо, що все йшло б гаразд і далі, якби не та обставина, що особисте життя Лестера не могло назавжди залишитись таємницею. Траплялось, що, проїжджаючи з Дженні вулицями у відкритій колясці, він потрапляв на очі світським чи діловим знайомим. Це не турбувало його, адже він неодружений, отже вільний проводити час, з ким йому заманеться. Чому не припустити, що Дженні — молода жінка з поважної родини, за котрою він упадає? Він ні з ким не збирався її знайомити і раз назавжди велів кучерові їздити якомога швидше, щоб ніхто не спробува^ийрго кликати й заговорити з ним. А для тих, з ким ірПявтрічався в театрі, Дженні, як уже зга-дувалося^йрр^просто "міс Герхардт".
На щт^' чимало Лестерових знайомих були надто спостережливі. Вони зовсім не мали на увазі осуджувати його поведінку. Просто їм спадало на думку, що і в минулі роки в інших містах вони зустрічали його з цією ж самою жінкою. Очевидно, він підтримує з нею незаконний зв'язок. Ну й що ж з цього? Багатство й молодість дають чимало переваг. Деякі чутки докотилися до Роберта, але він не вважав за потрібне поділитися з кимсь своїми міркуваннями.
Це трапилось років через півтора після того, як Лестер і Дженні оселилися на Північній околиці. Восени, у гнилу погоду, Лестер захворів на грип. Відчувши перші ознаки недуги, він вирішив, що це дрібниця й що гаряча ванна та добра доза хініну одразу поставлять його на ноги. Але хвороба виявилася серйозною: вранці він не міг встати з ліжка, у нього була сильна гарячка й нестерпно боліла голова.
Останнім часом, постійно живучи з Дженні, він став необережним. Йому треба було б поїхати до себе в готель і хворіти на самоті. Але йому далеко більше подобалося побути вдома, з Дженні. Він подзвонив до контори і повідомив, що нездужає й декілька днів не з'явиться, а потім блаженно віддався турботам своєї терплячої доглядачки.
Дженні, розуміється, була тільки рада, що Лестер з нею, хворий чи здоровий. Вона умовила його викликати лікаря й приймати ліки. Вона поїла його гарячим чаєм з лимоном, день і ніч обмивала холодною водою його обличчя й руки. А коли він почав одужувати, варила йому смачний бульйон і кашу.
Під час цієї хвороби й трапилась перша серйозна неприємність. Сестра Лестера, Луїза, яка гостювала у знайомих у Сент-Полі і попередила брата, що хоче побачитись з ним, коли їхатиме назад, вирішила повернутися додому раніше, ніж передбачала. Вона опинилася в Чікаго саме тоді, коли Лестер вкрай занедужав, і, дізнавшись по телефону в конторі, що його не буде ще декілька днів, поцікавилась, як їй зв'язатися з ним.
— Здається, він живе в "Гренд-Пасіфік",— прохопився якийсь необережний секретар.— Він нездужає.
Луїза розхвилювалась і подзвонила до "Гренд-Пасіфік", де дізналася, що м-ра Кейна не бачили вже кілька днів, і що взагалі він буває у себе в номфшне частіше, як один-два рази на тиждень. Тоді, заінтригована цим, вона подзвонила до його клубу.
До телефону, як навмисне, підійшов хлопчик-посиль-ний, який за дорученням самого Лестера не раз бував у нього на квартирі. Хлопчик не знав, що адресу Лестера слід тримати в таємниці,— досі ним ніхто не цікавився. Коли Луїза сказала, що вона сестра Лестера і їй дуже треба його побачити, хлопчик відповів:
— А він живе на площі Шіллера, будинок дев'ятнадцять.