У житті кожної вдумливої людини настає час, коли вона оглядає минуле й запитує себе, чого ж вона варта і в розумовому, і в моральному, і в фізичному, і в матеріальному відношеннях. Це буває тоді, коли нерозсудливі юнацькі поривання залишаються позаду, коли перші самостійні кроки і найенергійніші зусилля вже зроблені, ї все, до чого прагнув і чого досягнув, стає в твоїх очах непевним і неміцним. І в свідомість багатьох закрадається думка, що 'висушує душу, думка про марність буття, яку найкраще висловив Екклезіаст.
Проте Лестер намагався бути філософом. "Хіба не однаково,— часто говорив він сам собі,— чи живу я в Білому домі, тут, у себе, чи в "Гренд-Пасіфік?" Але сама постановка цього питання вже свідчила про те, що є в житті речі, яких йому не пощастило досягти. Білий дім був символом блискучої кар'єри великого державного діяча. Свій будинок і шикарний готель були втіленням того, що вдалося Лестеру досягти без зусиль з його боку.
І от—це було приблизно в той час, коли померла мати Дженні,— Лестер вирішив спробувати якось зміцнити своє становище. Він не буде марно витрачати часу, якого чимало забирають у нього нескінченні роз'їзди з Дженні. Він знайде, куди вкласти свої гроші. Якщо брат може знаходити якісь додаткові джерела прибутку, значить і він може. Він повинен утвердитися в своєму праві, він подбає про те, щоб зміцнити свій авторитет у батьківському підприємстві, й не дозволить Робертові потроху забрати все до своїх рук. Чи не доведеться пожертвувати Дженні? — і це також спадало йому на думку. У неї немає жодних прав на нього. Вона не може протестувати. Але чомусь він не уявляв собі, як би він міг це зробити. Це і жорстоко, й безглуздо; а головне (хоч йому й неприємно було признатись у цьому навіть самому собі) — це позбавило б його багатьох вигод. Вона йому подобалась, він, либонь, навіть кохав її — по-своєму, егоїстично. Він погано уявляв собі, як це він її покине.
Саме в цей час у нього виникли серйозні розходження з братом. Роберт хотів порвати із старою й поважною нью-йоркською фабрикою фарб, яка спеціально обслуговувала фірму Кейн, і зав'язати стосунки з одним концерном у Чікаго,— це було молоде підприємство з великим майбутнім. Лестер добре знав представників нью-йорк-ської компанії, знав, що на них можна звіритися, що їх зв'язують з фірмою Кейн давні й дружні стосунки, і через це заперечив проти пропозиції Роберта. Батько спочатку начебто погоджувався з Лестером. Але Роберт викладав свої доводи з притаманною йому холодною логікою, вперто дивлячись в обличчя брата жорстокими блакитними очима.
— Ми не можемо вічно триматися старих друзі© тільки тому, що батько вів з ними справи, або через те, що-ти їм симпатизуєш,— сказав він.,1— Потрібні зміни. Діло треба зміцнити; нам доведеться витримати сильну конкуренцію.
— Нехай вирішує батько,—сказав, нарешті, Лестер.— Мене це мало зачіпає. Так чи інакше, мені однаково. Ти: кажеш, що в результаті фірма від цього виграє. Я доводив якраз протилежне.
— Я схильний думати, що Роберт говорить правду,— спокійно сказав Арчібалд Кейн.— До цього часу майже: все, що він пропонував, виправдовувало себе.
Кров залила обличчя Лестера.
— Що ж, не будемо більше про це говорити,— сказав він і зразу ж встав і вийшов з контори.
Ця поразка, що спіткала його саме в той час, коли' він вирішив взятися за розум, була для Лестера великим ударом. Випадок був дріб'язковий, але він був у деякій" мірі останньою краплиною, а ще прикрішим було зауваження батька про далекоглядність Роберта в справах.. Лестер почав запитувати себе, чи не віддасть батько перевагу Роберту при розподілі спадщини. Можливо, він дещо почув про його зв'язок з Дженні? А можливо, він сердиться, що Лестер подовгу не буває дома, вважаючи, що це шкодить справі? Лестер вважав, що несправедливо було б обвинувачувати його в недостачі здібностей чи в малій зацікавленості інтересами фірми. Він добре веде-свою справу. Він і зараз вивчає всі пропозиції, які одержує фірма, старанно знайомиться з контрактами, залишається надійним порадником батька й матері, але його-уперто відтискують. Чим це закінчиться? Він багато думав над цим, але так ні до чого й не дійшов.
Того ж року, трохи пізніше, Роберт висунув план реорганізації всього управління підприємством. Він запропонував збудувати в Чікаго, на Мічіган авеню, величезний виставочний зал і склад і перекинути туди частину готової продукції. Чікаго більший центр, ніж Цінцін-наті. Покупцям із Заходу і .провінціальним торговцям зручніше буде приїздити туди й вести з Кейнами справи. Це буде чудовою рекламою, прекрасним доказом сили й процвітання фірми. Кейн-батько і Лестер одразу ж схвалили цей проект. Обидва цілком розуміли його переваги. Роберт запропонував Лестеру зайнятися побудовою нового приміщення. Мабуть, було б доцільно, щоб він перебував певний час у Чікаго.
Братова ідея дуже сподобалася Лестеру, хоч він розумів, що йому пропонують майже зовсім попрощатися з Цінціннаті. Це пошана для нього й це підносить престиж фірми. Він зможе оселитися в Чікаго і взяти Дженні до себе. Тепер не важко буде здійснити колишній план — найняти квартиру для себе й для неї. І він підтримав Роберта. Той посміхнувся.
— Я певен, що це буде на користь фірмі,—сказав він.
В зв'язку з тим, що будівельні роботи мали незабаром розпочатись, Лестер вирішив переїхати до Чікаго негайно. Він викликав Дженні, і вони разом вибрали квартиру на Північній околиці; будинок був розташований на тихій вулиці недалеко від озера, квартира була дуже зручна, і Лестер обставив її за своїм смаком. Він вважав, що, проживаючи в Чікаго, матиме славу холостяка, йому не доведеться запрошувати друзів до себе. Він завжди може зустрітися з ними в конторі, в клубі чи готелі. На його погляд, все складалося якнайкраще.
Природно, що після від'їзду Дженні з Клівленда життя Герхардтів круто змінилося. Як видно, родина остаточно розпадалася, але сам Герхардт ставився до цього, як філософ. Він уже старий, йому однаково, де б не жити. Басе, Марта й Джордж уже стали на ноги. Вероніка і Уільям ще вчаться в школі, але можна буде зробити якось так, щоб вони жили й харчувалися в сусідів Герхардта; Дженні серйозно непокоїло тільки одно — Веста. Герхардт, звичайно, міркував, що Дженні візьме дочку з собою. Хіба ж може мати зробити інакше?