— Тут це більше не повториться, але пам'ятай: ти моя,— сказав він і пішов легкою, безтурботною ходою.
А Дженні, охоплена жахом, кинулася в спальню хазяйки і замкнулася на ключ.
Розділ XVII
Дженні була так приголомшена цією несподіваною розмовою, що довго не могла опам'ятатись. Спочатку вона просто не розуміла, що ж трапилось. Це був наче грім серед ясного неба. Знову вона скорилася чоловікові. Чому? Чому?— запитувала вона себе, але ж десь у глибині душі в неї готова була відповідь. Вона не могла б пояснити того, що відчувала, але вона була створена для цієї людини і він для неї.
У коханні, як у битві, в кожного своя доля. Недурний, енергійний і наполегливий чоловік, син багатого фабриканта, що посідав незрівнянно вище становище в. суспільстві, ніж Дженні, відчув несподіване й непереможне захоплення до бідної покоївки. Вона була внутрішньо близька йому, хоч він цього й не усвідомлював,— єдина жінка, в якій він міг знайти щось таке найголовніше, чого йому завжди невистачало. Лестер Кейн знав, різних жінок, багатих і бідних, представниць того класу, до якого належав він сам, і дочок пролетаріату, але ніколи ще він не зустрічав свого ідеалу — жінки, що втілювала б у собі чутливість, доброту, красу й молодість. Проте він завжди мріяв саме про таку жінку і, зустрівши її, не збирався її втратити. Він розумів, що коли б справа йшла про шлюб, то йому слід було б знайти цю жінку в своєму колі. Але якщо думати про короткочасне щастя, він зможе знайти його, де хочеш, тільки ж про шлюб тоді, звичайно, й мови бути не може. Йому й на думку не спадало, щоб він міг серйозно освідчитись покоївці. Але-з Дженні інша справа. Таких покоївок він ніколи не бачив. У неї такий благородний вигляд, вона чарівна, і до того, мабуть, сама не відчуває цього. Так, це рідкісна дівчина. Чому б не спробувати заволодіти нею? Будемо справедливі до Лестера Кейна, спробуємо зрозуміти його. Не кожний розум вимірюється якимсь одним нерозсудливим вчинком; не про кожного можна судити з якоїсь, однієї пристрасті. У наш вік вплив матеріальних сил майже непереможний,— він пригнічує й руйнує душу. З жахливою швидкістю розвивається й ускладнюється наша цивілізація, різноманітні й мінливі форми суспільного життя, на нашу нестійку, витончену й зіпсовану уяву зовсім по-різному й несподівано впливають такі, наприклад, фактори, як залізниці, швидкі поїзди, пошта, телеграф і телефон, газети, одно слово — весь механізм засобів зносин і зв'язку, що існують у нашому суспільстві. Все в цілому створює калейдоскопічну строкатість,, сліпучу, безладну життєву фантасмагорію, яка стомлює, приголомшує мозок і серце. Звідси своєрідна розумова втома, і кожен день помножує кількість її жертв — тих, хто страждають від безсонниці, чорної меланхолії чи просто божеволіють. Мозок сучасної людини, як видно, ще неспроможний вмістити, розсортувати й зберігати величезну масу фактів і вражень, які щодня сипляться на нього. Ми живемо надто прилюдно, нам нікуди сховатися від зовнішнього світу. Нам доводиться надто багато сприймати. Ніби мудрість безкрайності намагається пробити собі шлях у тісні черепи і вміститися в обмежених ро°умах.
Лестер Кейн був природним продуктом цих ненормальних умов. У нього був пильний, спостережливий розум тієї сили і складу, що зустрічаєш у героїв Рабле, але багатоликість оточення, безмірна широта життєвої панорами, блиск її деталей, невловимість їх форми, їх невиразність і невиправданість збивали його з пуття. Він виріс у католицькій родині, але вже не вірив у божественну природу католицизму; він належав до верхівки суспільства, але уявлення про те, що людина завдяки своєму народженню й становищу в суспільстві може володіти якоюсь невід'ємною перевагою над іншими людьми, стало для нього порожнім забобоном; він був вихований, як багатий спадкоємець, і гадалося, що він знайде собі дружину в своєму колі, але він аж ніяк не був певен, що взагалі захоче одружитись. Звичайно, шлюб — це суспільний інститут. Так заведено. Сперечатись не доводиться. Але що з цього випливає? Людина повинна своєчасно одружитись — це стало законом країни. Так. звичайно. Але є країни, де закон дозволяє мати багатьох жінок. Лестера цікавили й інші питання, наприклад: чи справді всесвітом керує єдине божество, яка форма державного ладу краща — республіка, монархія чи влада аристократії. Коротше кажучи, всі матеріальні, соціальні і моральні проблеми потрапили під скальпель його розуму і залишилися розкритими тільки наполовину. У житті для нього не було нічого незаперечного. Жодного твердження він не сприймав, як остаточного й неспростовного, якщо не рахувати переконання, що треба бути порядною людиною. Щодо всього іншого, він вагався, запитував, відкладав, покладаючись на те, що час і таємні сили, які керують всесвітом, розв'яжуть проблеми, які його непокоїли. Так, Лестер Кейн був природним продуктом релігійних і суспільних умов і уявлень, до того ж пройнятих духом вільності, властивим нашому народові,— духом, який породжує майже безмежну волю думок і вчинків. Цей тридцятишостилітній чоловік, на перший погляд такий незвичайний, енергійний і розсудливий, був по суті дикуном, якому виховання й оточення надали
•певного лиску. Як і сотні тисяч ірландців, що за покоління до нього прокладалц залізничні колії, працювали в шахтах, копали канави, тягали цеглу й замішували вапно_на залізничних будовах молодої країни, Лестер був дужий, самовпевнений і гострий на слові.
— Чи бажаєте ви, щоб я повернувся сюди в наступному році? — запитав він брата Амброзія, коли цей преподобний отець хотів покарати його, сімнадцятилітнього школяра, за якусь провину.
Той здивовано подивився на нього.
— Це буде залежати від вашого батька,— сказав він.
— Ну ні, це не залежатиме від мого батька,— заперечив Лестер.— Якщо ви доторкнетесь до мене своїм батогом, я сам вирішуватиму свої справи. Я не заслуговую кари і більше ніколи не дам себе бити.
Слова, на жаль, не переконали цього разу преподобного отця, проте допомогли міцні кулаки: у короткій сутичці Лестер зламав батіг, і це було таким серйозним порушенням шкільної дисципліни, що йому довелося скласти свої речі й виїхати. Після цього він одверто заявив батькові, що не має наміру більше вчитися.