Однією з важливих подій у житті Кейнів був їх переїзд до Нью-Йорка. Серед близьких друзів м-с Кейн було кілька розумних жінок — представниць чотирьохсот кращих родин Нової Англії; вони ж і умовили її перебратися до Нью-Йорка. Вирішивши це, вона взяла будинок на Сімдесят восьмій вулиці, поблизу Медісон авеню, обставила кожну кімнату в стилі певної історичної епохи і вперше завела цілий штат ліврейних лакеїв, зовсім на англійський лад. Лестер посміювався над її гонором і любов'ю до розкішних декорацій.
— А ще говориш про свою демократичність,— пробурмотів він одного разу.— Ти така сама демократка, як я — віруючий християнин!
— Зовсім ні!—заперечила вона. — Я найсправжні-сінька демократка. Але всі ми—члени свого класу. І ти також. Я просто скоряюсь логіці речей.
— Яка там у біса логіка! Ти ще скажеш, що дворецький і лакей, наряджені в червоний оксамит, продиктовані необхідністю.
— Звичайно! — відповіла вона. — Ну, якщо не необхідністю, то всім устроєм нашого життя. Що тебе так обурює? Ти ж перший настоюєш, щоб усе було бездоганне, обурюєшся, як тільки помітиш найменшу ваду.
— Коли це я обурювався?
— Ну, може, я не так висловилась. Але ти хочеш, щоб усе було ідеально, щоб у кожному випадку був витриманий стиль... Та ти сам це чудово знаєш.
— Припустимо, але при чому тут твоя демократичність?
— Я демократка. Цього ти в мене не відбереш. У душі я не менш демократична, ніж будь-яка інша жінка. Просто я тверезо дивлюся на речі і по можливості ні в чому собі не відмовляю, так само, як і ти. Нічого шпурляти камінці в мій скляний будинок, шановний Повелитель. Ваш будиночок також прозорий, я бачу кожний, ваш рух.
— І все-таки я демократ, а ти ні,—піддразнив Лестер. А втім, він беззастережно схвалював все, що б вона
не робила. Часом йому здавалося, що вона керує своїм світом набагато розумніше, ніж він — своїм.
Нескінченна їжа й пиття, води всіх по черзі цілющих джерел, мандрівки в спокої й розкоші, нехтування гімнастикою й спортом — все це нарешті підірвало здоров'я Лестера,— надмірна повнокровність гальмувала тепер усі функції його колись міцного, рухливого тіла. Вже давно його шлунок, печінка, нирки, селезінка працювали з перевантаженням. За останні сім років він став дуже гладким. Першими почали відмовляти нирки, а також судини мозку. При помірній їжі, досить рухливому способі життя й більшій душевній рівновазі Лестер міг би прожити й до восьмидесяти, і до дев'яноста років. Але він дозволив собі дійти до такого фізичного стану, коли найменша хвороба загрожувала серйозними наслідками. —Наслідок усього цього міг бути тільки один, і він скоро дав себе знати.
Одного разу Лестер і Летті з компанією друзів відправилися на яхті до північних берегів Норвегії. В кінці листопада важливі справи вимагали присутності Лестера в Чікаго; він умовився з дружиною, що до різдва вони з'їдуться в Нью-Йорку. Сповістивши Уотсона, щоб той зустрів його, Лестер приїхав і зупинився в "Аудіто-ріумі" — чікагський особняк уже два роки як був проданий.
В останніх числах листопада, коли Лестер в основному вже закінчив свої справи, він раптом відчув себе погано. Прийшов лікар і сказав, що в нього кишковий розлад, який нерідко є проявом серйозного загального захворювання крові або якого-небудь важливого органу. Лестер дуже страждав. Лікар наказав тепло закутати ноги, прописав гірчичники й ліки. Болі стихли, але Лестера гнітило передчуття близького лиха. Він попросив Уотсона послати телеграму Летті. Треба повідомити її, що нічого серйозного немає, просто він захворів. Біля ліжка Лестера чергувала сестра, його лакей стояв, як на варті, за дверима номера, не пропускаючи надокучливих відвідувачів. Летті могла добратись до Чікаго не раніше, ніж за три тижні. Лестер відчував, що ніколи більше її не побачить.
Як не дивно, він у ці дні весь час думав про Дженні, і не тільки через те, що був у Чікаго,— просто вона, як і раніше, залишалась для нього найближчою людиною. Він збирався відвідати її під час цього приїзду, як тільки трохи звільниться. Першого ж дня він розпитав про неї
Уотсона, і той сказав, що вона живе, як і раніше, самотньо й виглядає добре. Лестеру дуже хотілося побачитися з нею.
Дні йшли за днями, йому не робилося краще, і ба; жання це опановувало його все дужче, його мучили приступи стращенного болю, який неначе скручував всі його нутрощі і змінювався повною втратою сил. Щоб по? легшити його страждання, лікар уже кілька разів впорскував йому морфій.
Одного разу, після особливо жорстокого приступу* Лестер покликав до себе Уотсона, наказав йому послати кудись сестру й сказав:
— Я хочу попросити вас про одну послугу. Довідайтеся у місіс Стовер, чи не може вона відвідати мене. А найкраще поїдьте за нею самі. Сиділку й Козо (так звали лакея) можна відіслати на півдня або на той чає, поки вона буде тут. Коли б вона не приїхала, пустіть її до мене.
Уотсон зрозумів. Цей прояв почуттів знайшов відгук в його душі. Йому було шкода Дженні. І шкода Лестера. Він подумав про те, як здивувався б світ, дізнавшись про романтичну примху такої видатної людини. Уотсон глибоко поважав Лестера і завжди пам'ятав, що зобов'язаний йому власним добробутом. Він готовий був зробити Лестеру будь-яку послугу.
Найманий екіпаж швидко приставив його на Південну околицю. Дженні була дома. Вона поливала квіти тй здивовано підняла брови, побачивши Уотсона.
— Я до вас з нерадісним дорученням, місіс Стовер,— почав він.— Ваш... я хочу сказати, містер Кейн серйозно хворий. Він в "Аудіторіумі". Дружина його ще не повернулася з Європи. Він доручив мені заїхати до вас і передати, що він просить вас відвідати його. Він просив, якщо можливо, привезти вас до нього... Ви могли б поїхати зі мною зараз?
— Так, звичайно,— відповіла Дженні, і обличчя її наче закам'яніло.
Діти були в школі. Стара шведка, її єдина служниця, сиділа в кухні. Ніщо не заважало Дженні піти з дому. Але вона раптом пригадала в усіх подробицях сон, який бачила кілька днів тому. їй снилося, що навколо неї — таємниче чорне озеро, над яким повис туман або хмара диму. Вона почула слабий сплеск води, і з темряви, щр обгортала її, виник човен. Човен був маленький, без весел, він посувався сам собою, і в ньому сиділа мати Дженні, Веста і ще хтось, кого вона не могла розглядіти. Обличчя в матері було бліде й сумне, як часто ще за життя. Вона дивилася на Дженні суворими, але сповненими співчуття очима, і раптом Дженні зрозуміла, що третім у човні .сидить Лестер. Він похмуро подивився на неї — Дженні ніколи не бачила його таким, — і тут її мати сказала: "А тепер досить, нам час". Човен почав віддалятися, гостре почуття втрати охопило Дженні, вона скрикнула: "Мамо, не покидай —мене саму!" Але мати тільки подивилася на неї глибоким, лагідним, сумним поглядом, і човен зник.