— Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер,— почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки.— Ми давно не зустрічалися — майже вісім років.
— Так, біля того,— відповів Лестер.— Ну, як твої справи?
— Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.
— Я ніколи не хворію,— сказав Лестер,— хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку,— і не пригадую. Як дружина?
— Дякую, жива й здорова.
— А діти?
— Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров'ї,— додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький грунт.
Лестер спокійно подивився на нього.
— Так,— відповів він.— Здоров'я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.
Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.
— А поговорити я хотів з тобою ось про що,— сказав він. — Мене цікавить "Західна Тигельна компанія". Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон,— дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією' поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім'я — тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.
Лестер посміхнувся. Пропозиція була спокуслива. Він уже знав від Уотсона, що в справах цієї компанії Роберт тримає його бік, і давно догадувався про намір брата піти на мирову. Так ось вона — оливкова гілка у вигляді контролю над компанією з півторамільйонним капіталом!
— Це дуже мило з твого боку,— сказав він серйозно.— Справді ж, щедрий дарунок. Що це тобі спало "а думку?
— Що ж, Лестер, я скажу тобі правду,— відповів Роберт,— мені всі ці роки не давала спокою історія з духівницею, те, що ти втратив посаду секретаря-скарбника, і інші непорозуміння. Я не хочу зачіпати старого — ти, "я бачу, посміхаєшся,— але чому не висловити тобі моїх думок? У минулому я був надто честолюбним. І саме в той час, коли помер батько, я носився з планами створення Каретного тресту й боявся, що ти їх не схвалиш. З того часу я часто думав, що повівся з тобою недобре, але справа вже була зроблена. Детально розбиратися в цій старій історії тобі навряд чи буде цікаво. Але те, з чого я сьогодні почав...
— Могло б служити деякою компенсацією,—спокійно закінчив Лестер.
— Ну, не зовсім так, Лестер... Хоч, мабуть, на це схоже. Я розумію, що тепер такі речі не мають для тебе великого значення. Я розумію, що важливіше було б вжити якихсь заходів тоді, а не зараз. Але все ж я щиро думав зацікавити тебе своєю пропозицією. Я думав, вона буде початком. Скажу по щирості, я хотів, щоб це був перший крок до нашого примирення. Адже ми, як не є, брати.
— Так,— сказав Лестер,— ми брати.
Він думав про те, скільки іронії в цих словах. Чи багато братерські почуття допомогли йому в минулому? По суті, не хто інший, як Роберт, штовхнув його на шлюб з м-с Джералд; хоч і найбільше страждань від цього зазнала Дженні, Лестер до цього часу на нього досадував. Правда, Роберт не позбавив його четвертої частини батьківської спадщини, але проте й'не допоміг одержати її, а тепер уявляє, що своєю пропозицією одразу полагодить справу. Не гаразд це. І нерозумно. І взагалі—дивна річ життя!
— Ні, Роберт,— сказав він, нарешті, твердо й рішуче.—Я розумію твої мотиви. Але не бачу, навіщо це мені. Випадок трапився тобі, ти з нього й користуйся. А я не хочу. Якщо ти купиш ці акції, я згоден на всі заходи, які ти вважатимеш за потрібне провести. Я тепер досить багатий. Що було, те було. Я не відмовляюсь час від часу зустрічатися й розмовляти з тобою. А це ж все, що тобі потрібно. Комбінація, яку ти мені пропонуєш,— просто кажучи, штукатурка для того, щоб замастити стару тріщину. Тобі потрібна моя прихильність — будь ласка. Я не маю зла до тебе. Я не збираюся тобі шкодити.
Роберт подивився на брата й посміхнувся. Як би він не образив Лестера в минулому, як би не був ображений ним зараз, все ж це — чудова людина.
— Може бути, твоя правда, Лестер,— сказав він.— Але мусиш знати, що мною керували не дрібні міркування. Мені справді хотілося помиритися з тобою. Більше я до цього не повертатимусь. Ти ближчого часу до Цінціннаті не збираєшся?
— Та начебто ні,— відповів Лестер.
— А я хотів запропонувати тобі зупинитися в нас. Приїжджай з дружиною. Згадаємо молодість.
Лестер невесело посміхнувся.
— Що ж, з задоволенням,— сказав він ввічливо, а сам подумав, що за часів Дженні не діждався б такого запрошення. Ніщо не примусило б його рідних поставитися до неї по-людському. "А втім, вони, може бути, й не винні,— подумав він.— Бог з ними".
Брати поговорили ще трохи. Потім Лестер згадав, що в нього призначена одна ділова зустріч, і поглянув на годинник.
— Мені скоро доведеться тебе залишити,— сказав він.
— Та й мені час,— погодився Роберт. Вони встали.
— Як би там не було,— додав старший брат, спускаючись сходами,— я сподіваюсь, що надалі ми будемо не зовсім чужими один одному.
— Безперечно,— сказав Лестер.— Час від часу будемо зустрічатись.
Вони потиснули один одному руки й розійшлися цілком дружньо. Дивлячись вслід Лестеру, що швидко віддалявся, Роберт переживав невиразне почуття розкаяння й невиконаного обов'язку. Лестер — не рядова людина. Чому ж завжди, навіть до появи Дженні, поміж них стояла якась стіна? Потім Роберт пригадав свої давні думки про "темні угоди". Так, ось чого невистачає Лестеру,— в ньому немає підступності, він не здатний на жорстокість. Ах ти, чорт забери!