Дівчина присунула ближче крісло і, скинувши черевички, вмостилася в ньому з ногами. Тітка Кукурудза заходилася читати третій розділ, у якому пояснювалося, чому не можна писати на стінах образливих для перехожих слів. Шкандибчик і Ромолетта слухали з великою увагою. Бідолашному котові, пришитому до крісла, нічого іншого не лишалося, а Ромолетта робила це не без певних хитрощів, про які ви невдовзі дізнаєтесь.
Дійшовши до десятого розділу, тітка Кукурудза стала позіхати. Спочатку вона робила це двічі на кожній сторінці, потім запозіхала частіше: три, чотири рази на кожній сторінці, далі по разу на кожному рядку… на кожному слові… Нарешті вона позіхнула так солодко, що, коли закрився рот, водночас із ним заплющилися й очі доброї старої синьйори.
— Отак завжди, — пояснила Ромолетта, — дійде до середини книжки і засинає.
— А що ж тепер нам? Чекати, поки вона прокинеться? — запитав Шкандибчик. — Вона мене так міцно пришила, що коли б я навіть захотів позіхнути, то не можу відкрити рота. А мені ж треба чимшвидше розшукати друга, якого я не бачив з учорашнього вечора.
— Зараз я усе влаштую, — сказала Ромолетта. Взявши ножиці, вона обережно розпорола нитки.
Шкандибчик зіскочив на землю, потягнувся, щоб розім'яти трохи лапи, і полегшено зітхнув.
— Хутчій, — прошепотіла Ромолетта, — вийдемо через кухню.
У кухні було темно-темнісінько, і тільки в одному кутку, де, очевидно, була раковина, блищало чотирнадцять зелених вогників.
— Тут пахне котами, — промовив Шкандибчик. — І я навіть відчуваю запах семи котів.
— Це тітчині кошенята.
З-під раковини почулося веселе хихикання.
— Брате, — пролунало звідти, — а ти не тільки кривий, а й сліпий. — Невже ти не бачиш, що ми, як і ти, собаки?
— Ах ви котенята-брехунята! — вигукнув Шкандибчик, розсердившись не на жарт. — Ваше щастя, що мені ніколи, а то я навчив би вас нявкати своїми кігтями. Тітка Кукурудза ще й подякувала б мені за це.
— Гав-гав! — дружно відповіли семеро кошенят. Шкандибчик, кульгаючи, пройшов через кухню і сів перед своїми сімома братами.
— Няв! — задирливо промовив він.
Всім сімом кошенятам ураз стало кепсько.
— Ви чули? — озвалося найменше з-поміж них. — Він справді вміє нявкати.
— Авжеж, і досить непогано, як для собаки.
— Няв, — повторив Шкандибчик, — няв, няв, няв!
— Це, певно, звуконаслідувач на радіо, — сказало найстарше кошеня. — Не слухайте його. Він нявкає, щоб йому поплескали.
— Ня-ав, — ще раз протяг Шкандибчик.
— Правду кажучи, — пропищало інше кошеня, — я теж хотіло б так гарно нявкати. Коли хочете знати, мені страх обридло гавкати. Щоразу, коли я починаю це робити, мене охоплює такий жах, аж шерсть настовбурчується.
— Дурненький ти мій! — сказав Шкандибчик. — А знаєш, чого тобі так страшно? Та тому, що ти кіт, а не собака.
— А ти мене не ображай. Годі й того, що ми слухаємо тебе. Хтозна, хто ти такий?
— Я, як і ви, кіт.
— Ну, собака ти чи кіт, а нявкати мені теж кортить. — То і спробуй, — запропонував Шкандибчик. — Ти відчуєш, що це таке. У тебе в роті буде солодше, ніж від…
— Ніж від молока, яке нам приносить тітка Кукурудза? — поцікавилося найменше кошеня.
— У сто разів солодше.
— Мені страх хочеться попробувати, — пропищало кошеня.
— Няв, няв, — підохотливо занявкав Шкандибчик. — Сміливіше, браття кошенята, вчіться нявкати.
І поки Ромолетта трималася за живіт від сміху, найменше кошеня почало боязко нявкати. Йому стало вторити вже сильніше друге. Потім до хору приєдналося третє кошеня. А невдовзі занявкали всі семеро кошенят, мов сім скрипок, підохочувані сильним голосом Шкандибчика.
— Ну, що ви тепер скажете?
— Це й справді солодко!
— Солодше, ніж згущене молоко с цукром!
— Тільки тихше, — попередила Ромолетта, — а то ви розбудите тітку Кукурудзу. Ходімо, Шкандибчику.
І Ромолетта із Шкандибчиком вибігли надвір.
А тітка Кукурудза справді прокинулася й вийшла на кухню. Клацнув вимикач, і всі побачили, як по обличчю старої синьйори течуть сльози щастя.
— Киценьки ви мої! Нарешті, нарешті! — радісно примовляла вона.
Семеро кошенят спершу розгубилися. Вони дивилися на свою заступницю, нявкали безперестану і не могли второпати, що означають оті струмочки, які збігають із її очей. Потім вони глянули на прочинені двері й вервечкою кинулися надвір, ні на мить не перестаючи нявкати.
Тітка Кукурудза, витираючи сльози, дивилася їм услід.
— Молодці! Молодці! — повторювала вона. А кошенята відповідали їй:
— Няв! Няв!
За цим незвичайним видовищем непомітно й пильно стежила одна особа. Це був синьйор Калімеро, власник будинку. Через свою скупість сам він тулився на піддашші, а весь будинок, до останнього куточка, здавав наймачам. Людиною він був препоганою і підлою, як усі донощики. Вже не раз синьйор Калімеро забороняв тітці Кукурудзі тримати в домі котів, але стара синьйора, ясна річ, і слухати його не хотіла.
— Я плачу за помешкання, — казала вона, — та ще й немало. Тому я маю повне право тримати кого хочу.
Більшу частину дня Калімеро не відходив од віконця своєї кімнати на піддашші, слідкуючи за тим, що поробляють інші. Отож він побачив того вечора кошенят, почув, як вони нявкали, і навіть те, як тітка Кукурудза голосно вихваляла їх, без кінця повторюючи: "Молодці! От молодці!"
— Ага, попалася, — промовив Калімеро, потираючи від радості руки. — То ця стара відьма стягає приблудних собак, щоб навчити їх нявкати! Ну, цього разу я поставлю її на місце. Негайно ж напишу міністрові.
Причинивши вікно, він узяв ручку, папір, чорнило і написав:
"Пане міністре!
Відбуваються неймовірні речі, які ставлять під смертельну загрозу спокій громадян нашого міста. Синьйора тітка Кукурудза вчинила отак і отак і т. д. і т. п.".
Підпис: "Друг брехні".
Він уклав листа в конверт і побіг укинути його в поштову скриньку. Як на біду, саме тоді, коли Калімеро опускав листа, він побачив Ромолетту і Шкандибчика. Вони стояли перед стіною і збиралися скоїти таке, за що їм довелося б вислухати ще десять розділів із книжки тітки Кукурудзи.
Як ви вже знаєте, Шкандибчик часом відчував, що в нього якось дивно починала свербіти лапа, і тоді він ніяк не міг утриматися, аби не написати чогось на стіні. Отож саме цієї миті він задовольняв своє бажання, а Ромолетта дивилася на нього з заздрістю, бо крейди в кишені у неї більше не було. Ні Шкандибчик, ні дівчинка не помітили Калімеро.