З одного боку над горою нависли порослі шипшиною затінені скелі, а з другого, далеко внизу, в заростях шелюги і диких топольок бурунилася невгамовна Куркуреу. Зрідка десь позаду із грізним гуркотом пролітали через міст поїзди і, віддаляючись, надовго залишали за собою перестук коліс.
Добре було їхати по холодку, дивитися, як колишуться кінські спини, слухати серпневу ніч, вдихати її пахощі. Джаміля їхала поперед мене. Кинувши віжки, вона роздивлялася навколо себе і щось тихенько наспівувала. Я розумів: її гнітило наше мовчання. Мовчати такої ночі неможливо, такої ночі хочеться співати!
І вона заспівала. Заспівала, може, ще й тому, що хотіла якось відновити колишню безпосередність у наших стосунках з Даніяром, одігнати почуття своєї провини перед ним. Голос у неї був дзвінкий, бадьорий, і співала вона звичайні аїльські пісеньки, як наприклад: "Хусточкою з шовку я тобі махну" або "В далекій дорозі милий мій". Знала вона багато пісеньок, співала їх просто, задушевно, і слухати її було приємно. Але раптом вона обірвала пісню і крикнула Даніярові:
— Гей ти, Даніяре, заспівав би хоч що-небудь! Джигіт ти чи хто?
— Співай, Джаміля, співай! — зніяковіло озвався Даніяр, притримавши коней. — Я слухаю тебе, обидва вуха наставив!
— А ти думаєш, що у нас вух немає! Чи ти ба, не хочеш — не треба! — І Дясаміля знову заспівала.
Хтозна, навіщо вона просила його співати! Може, просто так, а може, хотіла викликати його на розмову? Найімовірніше, що їй хотілося поговорити з ним, бо трохи згодом вона знову крикнула:
— А скажи, Даніяре, ти кохав коли-небудь? — І засміялася. Даніяр нічого не відповів. Джаміля теж замовкла. "Знайшла кого просити співати!" — усміхнувся я.
Біля річечки, що перетяла дорогу, коні, цокаючи підковами по мокрому сріблястому камінню, сповільнили ходу. Коли брід минули, Даніяр підстьобнув коней і несподівано заспівав скованим, переривчастим на вибоїнах голосом:
Гори мої, синьо-білії гори, Земля моїх дідів, моїх батьків!
Він раптом запнувся, закашлявся, але вже наступні два рядки вивів глибоким, грудним голосом, правда, трохи хриплувато:
Гори мої, синьо-білії гори, Колиско моя...
Тут він знову раптом замовк, ніби злякався чогось.
Я добре уявив собі, як він зніяковів. Але навіть у цьому невпевненому, переривчастому співі було щось надзвичайно схвильоване, і в нього був, мабуть, хороший голос, просто не вірило-ся, що це Даніяр.
— Ти диви! — не втримався я. А Джаміля навіть вигукнула:
— Де ж ти був раніше? Ану, співай, співай як слід! Попереду виднів просвіт — вихід з ущелини в долину. Звідти
повіяв вітерець. Даніяр заспівав знову. Почав він так само боязко, невпевнено, але поступово голос його зміцнів, заповнив ущелину, відгукнувся луною в далеких скелях.
Найбільше мене вразила та пристрасть, те горіння, яким була наснажена сама мелодія. Я не знав, що це таке, та й зараз не
знаю, вірніше, не можу визначити: чи це тільки голос, чи ще щось важливіше, що йде з самої душі людини, щось здатне схвилювати й іншого, оживити найпотаемніші думки.
Коли б я міг хоч якоюсь мірою відтворити пісню Даніяра! Вона була майже без слів, без слів розкривала вона велику людську душу. Ні раніше, ні після цього — ніколи не чув я такої пісні: вона була не схожа на киргизькі чи казахські наспіви, але в ній було і те, і друге. Спів Даніяра увібрав у себе всі найкращі мелодії двох народів-братів і своєрідно сплів їх в єдину неповторну пісню. Це була пісня гір і степів, яка то дзвінко злітала, як гори киргизькі, то роздольно стелилася, як степ казахський.
Я слухав і дивувався: "Так ось який, виявляється, Дапіяр! Хто б міг подумати?"
Ми вже їхали степом по м'якій в'їждженій дорозі, і наспів Даніяра тепер линув ушир, все нові й нові мелодії з дивовижною гнучкістю приходили на зміну одна одній. НЄВЯЇЄ ВІН такий багатий? Що з ним трапилось? Немов він тільки й чекав свого дня, своєї години!
І я раптом зрозумів його незвичайні риси, які викликали у людей і подив, і насмішки — його замріяність, любов до самотності, його мовчазність. Я зрозумів тепер, чому він цілі вечори просиджував на сторожовій сопці і чому залишався сам на ніч біля ріки, чому весь час прислухався до невловимих для інших Звуків і чому іноді раптом загорялися у нього очі і здіймалися завжди насуплені брови. Це була людина, сповнена глибокої любові. І я відчув, що це була не просто любов до другої людини: це була якась інша, неосяжна любов до жигтя, до землі. Так, він беріг цю любов у собі, в своїй музиці, він жив нею. Байдужа людина не могла б так співати, хоч який голос мала б вона.
Коли, здавалося, згас останній відгомін пісні, її новий тремтливий порив немов збудив дрімаючий степ. І він вдячно слухав співака, милуючись рідним ласкавим наспівом. Широким плесом колихалися достиглі сизі хліба, що чекали жнив, і передранкові бліки пробігали полем. Могутній натовп старих верб біля млина шелестів листям, за річкою догоряли багаття польових станів, і хтось як тінь безшумно скакав понад берегом у бік аїлу, то зникаючи в садах, то з'являючись знову. Вітер доносив звідтіля Запах яблук, молочно-свіжий медок цвіту кукурудзи і теплий дух підсихаючих кізяків.
Довго, самозабутньо співав Даніяр. Притихши, слухала його
ЗО
зачарована серпнева ніч. І навіть коні давно вже перейшли наг розмірену ходу, немов боялися порушити це чудо.
І раптом на найвищій, дзвінкій ноті Даніяр обірвав пісню і, гикнувши, погнав коней навскач. Я думав, що й Джаміля помчить, за ним, і теж приготувався, але вона не ворухнулась. Як сиділа, схиливши голову на плече, так і залишилась сидіти, ніби все ще прислухалася до звуків, що бриніли десь у повітрі. Даніяр поїхав, а ми до самого аїлу не промовили й слова. Та чи й треба було говорити. Адже словами не завжди і не все скажеш...
З цього дня в нашому житті, здавалося, щось змінилось. Я тепер увесь час чекав чогось хорошого, бажаного. Зранку ми навантажували брички на току, прибували на станцію, і нам не терпілось скоріше виїхати звідси, щоб дорогою додому слухати пісень Даніяра. Його голос вселився в мене, він переслідував мене на кожному кроці: з ним я щоранку біг по мокрій росяній люцерні до спутаних коней, а сонце, сміючись, викочувалося з-за. гір мені назустріч. Я чув цей голос і в м'якому шелестінні золотистого дощу пшениці, підкинутої на вітер дідами-віяльниками,. і в плавному польоті одинокого шуліки, що кружляв у степовій височині, — в усьому, що я бачив і чув, мені вчувалася мелодія Даніяра.