— На засили нитку! — попросила вона і тяяско зітхнула. — Пропаде Джаміля... Ех, якою господинею була б вона в сім'ї! Пішла... Відцуралася... А чого пішла? Хіба погано їй було в нас?..
Мені захотілося обняти, заспокоїти матір, розповісти їй, який Даніяр, але я не посмів, я б на все життя образив її.
І все-таки про мою невинну участь у цій історії дізналися...
Незабаром повернувся Садик. Він, звичайно, сумував, хоча й казав з п'яних очей Осмону:
— Пішла — туди їй і дорога. Здохне де-небудь. А на наш вік жінок вистачить. Навіть_^о^отоволоса жінка не варта найнікчем-чнішого хлопця. , —--"
~"'^"Це^то^вірно! — відповідав Осмон. — Тільки шкода, не потрапив він тоді мені до рук, убив би — і все! А її за волосся та до кінського хвоста! Мабуть, на південь подалися, на бавовну, або по казахах пішли, йому ж не вперше бродяжити! Тільки от збагнути не можу, як усе сталося, і знати ніхто не знав, та ніхто й подумати б не міг. Це вона все, підла, сама влаштувала! Я б її!..
Коли я чув таку розмову, мені дуже хотілося сказати Осмоно-ві: "Не можеш забути, як вона тобі вичитала на сінокосі. Мерзенна твоя душа!"
Одного разу сидів я якось дома, малював щось для шкільної стінгазети. Мати поралася біля печі. Раптом до кімнати вскочив Садик. Блідий, із злобно прищуленими очима, він кинувся до мене і тицьнув мені під ніс аркуш паперу.
— Це ти малював?
Я сторопів. Це був мій перший малюнок. Живі Даніяр і Джаміля глянули тієї миті на мене.
— Я.
— Це хто? — тицьнув він пальцем у папір.
— Даніяр.
— Зрадник! — крикнув мені в обличчя Садик.
Він подер малюнка на дрібні клаптики і вийшов, сильно грюкнувши дверима.
Після довгої гнітючої мовчанки мати спитала:
— Ти знав?
— Атож, знав.
З яким докором і подивом дивилася вона на мене, притулившись до печі. І коли я сказав: "Я ще раз їх намалюю!" — вона, журливо і безсило похитала головою.
А я дивився на клаптики паперу, що валялися на підлозі, | нестерпна образа душила мене. Нехай вважають, що я зрадник! Кого я зрадив? Сім'ю? Наш рід? Але я не зрадив правді, правді життя, правді цих двох людей! Я нікому не міг розповісти про це, навіть мати не зрозуміла б мене. 1
В очах у мене все розпливалося, клаптики паперу, здавалося, кружляли по підлозі, як живі. В пам'ять так врізалася та мить,, коли Даніяр і Джаміля глянули на мене з малюнка, що мені раптом здалося, ніби я чую пісню Даніяра, яку співав він тієї пам'ятної серпневої ночі. Я згадав, як вони пішли з аїлу, і мені нестерпно захотілося вийти на дорогу, вийти, як вони, сміливо і рішуче у важку путь за щастям.
— Я поїду вчитися... Скажи батькові. Я хочу бути художником! — твердо сказав я матері.
Я був упевнений, що вона почне докоряти мені і заплаче, згадуючи загиблих на війні братів. Але, на мій подив, вона не заплакала. Тільки сумно і тихо сказала:
— їдь... Оперилися ви і по-своєму крилами махаєте... Та звідки нам знати, чи високо злетите? Може й ваша правда. їдь... А може, там одумаєшся. Не ремесло це — рисувати та малювати.... Повчись, узнаєш... Та не забувай дому свого...
Від того дня Малий дім відокремився від нас. А я незабаром поїхав учитися. От і вся історія.
В академію, куди мене послали після художнього училища, я подав свою дипломну роботу — це була картина, про яку я давно мріяв.
Неважко здогадатися, що на цій картині були зображені Даніяр і Джаміля. Вони йдуть осінньою степовою дорогою. Перед ними широка, ясна далечінь.
І хай недосконала моя картина — майстерність не одразу приходить, — але вона мені надзвичайно дорога, вона моє перше усвідомлене творче хвилювання.
І тепер бувають у мене невдачі, бувають і такі ваяїкі хвилини, коли я зневіряюсь у собі. І тоді мене тягне до цієї рідної мені картини, до Даніяра і Джамілі. Довго я дивлюся на них і щоразу розмовляю з ними.
"Де ви зараз, якими дорогами крокуєте? Багато в нас тепер у степу нових доріг — по всьому Казахстану до Алтаю і Сибіру! Багато сміливих людей працює там. Може й ви подалися в ті краї? Ти пішла, моя Джаміле, широким степом не оглядаючись. Може, ти втомилася, може, зневірилась у собі? Притулись до Даніяра. Нехай він заспіває тобі свою пісню про любов, про землю, про життя. Нехай сколихнеться і заграє всіма барвами степ! Нехай пригадається тобі та серпнева ніч! Іди, Дяїаміле, не яїалкуй, ти знайшла своє трудне щастя!"
Я дивлюсь на них і чую Даніярів голос. Він кличе і мене в путь-дорогу — значить, пора збиратися. Я піду степом у свій аїл, я знайду там нові барви.
Нехай у кожному мазку моєму звучить наспів Даніяра! Нехай в кожному мазку моєму б'ється серце Джамілі!