На воротах "Заготзерна" висіло гасло: "Кожний колосок хліба— фронту!" У дворі повно людей, метушня, крики погоничів. Поруч, за низеньким дувалом, маневрує паровоз і, викидаючи тугі клуби гарячої пари, пашить чадною жужелицею. Мимо з оглушливим ревом мчать поїзди. Роздираючи слиняві пащі, злобно і нестямно горлають верблюди, не бажаючи підводитись з Землі.
У приймальному пункті, під залізним розпеченим дахом,— гори зерна. Мішки треба нести по дощаному трапу нагору, під самий дах. Від густої хлібної духоти, пилу важко дихати.
— Гей ти, хлопче, гляди мені! — горлає внизу приймальник З червоними від безсоння очима.— Нагору неси, на самий верх! — Він погрожує кулаком і заходиться лайкою.
Ну чого він лається? Адже ми й так знаємо, куди нести, і донесемо. Несемо ж ми цей хліб на своїх плечах із самого поля, де по зернині вирощували і збирали його жінки, діди й діти, де й зараз, у гарячий час жнив, комбайнер морочиться біля несправного комбайна, що давно відслужив свій вік, де жінки завжди гнуть спину над розпеченими серпами, де маленькі дитячі руки бережно збирають кожний кинутий колосок.
Я й зараз пам'ятаю ще, які важкі були мішки, що я носив на плечах. Це робота для дужих чоловіків. Я балансував, йдучи нагору по трапу, дошки якого рипіли і вгиналися. Міцно закусивши зубами ріжок мішка, я намагався втримати його, не випустити. У горлі дерло від пилу, на ребра давило, перед очима стояли вогняні кола. І скільки разів, знесилившись напівдорозі, відчуваючи, як невмолимо сповзає зі спини мішок, мені хотілося кинути його і разом з ним скотитися донизу. Але позаду йдуть люди. Вони теж з мішками, вони мої ровесники, такі ж юнаки або солдатки, в яких такі діти, як я. Коли б не війна, хіба дозволили б їм тягати таку вагу? Ні, я не мав права відступати, коли таку саму роботу виконували жінки.
Он Джаміля йде попереду, підіткнувши плаття вище колін, і я бачу, як напружуються круті м'язи на її смуглих красивих ногах, бачу, з яким зусиллям тримає вона своє гнучке тіло, пружинисто згинаючись під мішком. Тільки іноді зупиняється Джаміля, немов відчуваючи, що мені з кожним кроком стає важче.
— Кріпись, кічіне бала, небагато залишилося! А в самої голос недзвінкий, придушений.
Коли ми, висипавши зерно, поверталися назад, нам зустрічався Даніяр. Він ішов по трапу, трохи накульгуючи, дужим розміреним кроком, як завжди самотній і мовчазний. Порівнявшись із нами, Даніяр окидав Джамілю похмурим, пекучим поглядом, а вона, розгинаючи натруджену спину, поправляла зім'яте плаття. Він щоразу так дивився на неї, немов бачив уперше, а Джаміля все не помічала його.
Так уже повелося: Джаміля або сміялася з нього, або зовсім не звертала на нього уваги. Це залежало від її настрою. От їдемо ми дорогою, раптом їй щось спаде на думку, і вона крикне мені: "Гайда, швидше!" І, гикаючи, крутячи над головою батога, пожене коней навскач. Я за нею. Ми переганяли Даніяра, залишаючи його в густих хмарах куряви, що довго не осідала. Хоча це робилося жартома, та не кожний терпів би таке. А от Даніяр, здавалося, не ображався. Ми мчали повз нього, а він з похмурим захватом дивився на Джамілю, яка аж заходилася сміхом, стоячи на бричці. Я оглядався, Даніяр дивився на неї навіть крізь куряву. І було щось добре, всепрощаюче в його погляді, але я ще відчував у ньому, вперту, приховану тугу.
Ні пащекування, ні цілковита байдужість Джамілі ні разу не розсердили Даніяра. Він немов поклявся терпіти все. Спочатку мені було жаль його, і я кілька разів говорив Джамілі:
— Ну навіщо ти смієшся з нього, джене, він же такий смирний!
— А ну його! — сміялася Дмажіля і махала рукою. — Я ж так просто, нічого з цим відлюдьком не станеться.
А потім і я почав жартувати і підсміюватися з Даніяра, як сама Джаміля. Мене почали непокоїти його дивні і настирливі погляди. Як він дивився на неї, коли вона брала мішок собі на плечі! Та й справді, в цьому гомоні, штовханині, у цій базарній метушні двора, серед захриплих людей, що спували туди й сюди, Джаміля впадала у вічі своїми впевненими, точними рухами, легкою ходою, немовби все це відбувалося на просторі.
І не можна було не задивитися на неї. Щоб узяти з борту брички мішок, Джаміля витягалася, вигинаючись, підставляла плече і закидала голову так, що оголювалася її гарна шия і бурі від сонця коси майже торкалися землі. Даніяр, ніби мимохіть зупинявся, а потім проводжав її поглядом до самих дверей. Мабуть, він думав, що робить це непомітно, але я все бачив, і мені це починало не подобатися, немовби навіть ображало мої почуття: адже я ніяк не міг вважати, що Даніяр вартий Джамілі.
"Подумати тільки, навіть він задивляється, а що вже казати про інших!" — обурювалося все моє єство. І дитячий егоїзм, який ще жив у мені, розгорявся пекучими ревнощами. Адже діти завжди ревнують своїх близьких до чужих людей. І замість жалості я відчував тепер до Дапіяра таку неприязнь, що зловтішався, коли З нього сміялися.
Проте наші з Джамілею витівки закінчилися одного разу досить печально. Серед мішків, у яких ми возили зерно, був один величезний, на сім пудів, зшитий із шерстяного рядна. Звичаино ми вдвох піднімали його: одному це не під силу. І от якось на току ми вирішили покепкувати з Дапіяра. Ми звалили цей величезний мішок в його бричку, а зверху закидали його іншими. їдучи на станцію, ми з Джамілею забігли в російському селі до чийогось саду, нарвали яблук і всю дорогу сміялися: Джаміля шпурляла яблука в Даніяра. А потім ми, як завжди, перегнали його, піднявши хмару куряви. Догнав він нас за ущелиною, біля залізничного переїзду: путь було закрито. Звідси ми вже разом прибули на станцію. І якось так вийшло, що ми зовсім забули про той семипудовий мішок, згадавши про нього, коли вже кінчали розвантажувати. Джаміля пустотливо штовхнула мене під бік і кивнула в сторону Даніяра. Він стояв на бричці, заклопотано розглядаючи мішок, і, мабуть, обдумував, що з ним робити. Потім глянув навкруги і, помітивши, як Джаміля подавилася смішком, густо почервонів: він зрозумів, у чому річ.
— Штани підтягни, а то загубиш напівдорозі! — крикнула Джаміля.