— Не буде цього! Бійся бога, де ти бачив, щоб жінка возила мішки на бричці? Ні, голубе, дай спокій моїй невістці, нехай вона працює, як працювала. І так світу білого не бачу, спробуй-но впорайся у двох дворах! Добре, що хоч дочка підросла. Вже тиждень розігнутись не можу, поперек ломить, немов кошму валяла, а кукурудза он сохне — води чекає! — запально говорила вона, раз у раз засуваючи кінець тюрбана за комір плаття. Так вона робила завжди, коли сердилась.
— От які ж бо ви! — промовив у відчаї Орозмат, похитнувшись у сідлі.— Та коли б у мене нога була, а не оцей обрубок, хіба я вас просив би? Та я краще сам, як колись, накидав би мішків у бричку і погнав коней!.. Не жіноча це робота, знаю, та де ж узяти тих чоловіків? От і вирішили солдаток умовити. Ви своїй невістці забороняєте, а нас начальство страшно лає... Солдатам хліб потрібен, а ми план зриваємо. Як же так, куди це годиться?
Я підходив до них, тягнучи по землі батога, і коли бригадир помітив мене, він дуже зрадів — мабуть, йому спало щось на Думку.
— Ну, коли ви так уже боїтеся за свою невістку, то ось її кайні,— з радістю показав він на мене,— нікому не дозволить близько до неї підійти. Можете не сумніватися! Сеїт у нас молодець. Оці хлопчаки — годувальники наші, тільки вони й виручають...
Мати перебила бригадира:
— Ой, та на кого ж ти схожий, чисто тобі бродяга! — заголосила вона.— А волосся, бач, які патли виросли... А батько наш теж добрий, ніяк не знайде часу поголити синові голову.
— Ну от і гаразд, нехай синок побавиться сьогодні у батьків,— спритно підхопив Орозмат у тон матері.— рей^ залишайся сьогодні дома, коней підгодуй, а завтра вранці дамо Джамілі бричку: будете разом працювати. Гляди мені, відповідатимеш за неї. Та ви не турбуйтеся, байбіче, Сеїт пе дасть її скривдити. І якщо вже так склалося, відправлю з ними Даніяра. Ви ж його знаєте: сумирний такий хлопець... ну, той, що недавно з фронту повернувся. От і будуть утрьох на станцію зерно возити, хто ж тоді посміє зачепити вашу невістку? Правда ж, Сеїт? Ти як гадаєш, ось хочемо Джамілю погоничем поставити, та мати не погоджується, умов ти її.
Мені сподобалось, що бригадир хвалить мене, радиться зі мною, як з дорослим. До того ж я одразу уявив собі, як добре буде разом з Джамілею їздити на станцію. І я серйозно сказав матері:
— Нічого їй не зробиться, не з'їдять же її вовки!
І, як завзятий їздовий, діловито сплюнувши крізь зуби, я потягнув за собою батога, статечно погойдуючись.
— Чи ти ба! — здивувалася мати і начебто зраділа, але за-
раз же сердито гримнула: — Я ось тобі покажу вовків! Ти звідки знаєш? Ач який розумний вискіпався!
— А хто ж знатиме, як не він. Він же у вас джигіт на два сімейства, пишатися можете! — заступився за мене Орозмат і сторожко глянув на матір. Він побоювався, що мати знову почне сперечатися.
Але вона не опиралася, тільки якось ураз поникла і промовила, тяжко зітхнувши:
— Який там уже джигіт, дитина ще та й то день і ніч на роботі... А джигіти наші любі бог знає де! Спустіли наші двори, неначе покинуте стійбище...
Я відійшов уже далеченько і не розібрав, що ще говорила мати. На ходу хльоснув батогом об ріг будинку так, що пил знявся, і, не відповідаючи навіть на посмішку сестрички, яка, приплескуючи долоньками, ліпила у дворі кізяки, поважно пройшов під навіс. Тут я сів навпочіпки і неквапно помив руки, поливаючи собі з глечика. Зайшовши після цього в кімнату, я випив чашку кисляку, а другу поставив на підвіконня і почав кришити в неї хліб.
Мати і Орозмат усе ще стояли в дворі. Тільки вони вже не сперечалися, а спокійно, тихо розмовляли. Мабуть, вони говорили про моїх братів. Мати раз у раз витирала припухлі очі рукавом і, задумано хитаючи головою у відповідь на слова Орозма-та, який, мабуть, втішав її, дивилася затуманеним поглядом кудись далеко-далеко, поверх дерев, ніби сподівалася побачити там своїх синів.
Засмучена мати, здається, погодилась на пропозицію бригадира. А він, задоволений, що домігся свого, стьобнув коня канчуком і виїхав з двору швидкою інохіддю.
Звичайно, ні мати, ні я й гадки тоді пе мали про те, чим усе це закінчиться.
Я анітрохи не сумнівався, що Джаміля справиться з парокінною бричкою. Вона знала, як поводитись з кіньми, адже Джаміля — дочка табунника з гірського аїлу Бакаїр. Наш Садик також був табунником. Якось весною на скачках він нібито не Зміг наздогнати Дясамілю. Хто знає, чи правда це, але казали, що після цього ображений Садик викрав її. А втім, інші запевняли, що одружилися вони, покохавши одне одного. Та хоч би як там було, а прожили вони разом лише чотири місяці. Потім почалася війна, і Садика призвали в армію.
Не знаю, чим пояснити, може, через те, що Джаміля з дитинства ганяла з батьком табуни,— вона у нього була одна: і за дочку, і за сина,— але в її характері часом виявлялося щось різке, чоловіче, а іноді навіть грубувате. І працювала Джаміля наполегливо, по-чоловічому заповзятливо. Із сусідками ладнати вміла, але коли її несправедливо зачіпали, ні перед ким не поступалася у лайці, і бували випадки, що й за волосся декого тягала.
Сусіди не раз приходили скаржитися:
— Що це у вас за невістка така? Тільки-но поріг переступила, а язиком так і меле. Нікого не шанує, нікого й не соромиться!
— От і добре, що вона така! — відповідала на це мати.— Невістка наша любить правду у вічі говорити. Це краще, ніж таїтися та тишком-нишком жалити. Ваші тихенькими прикидаються, а такі тихенькі — немов протухлі яйця: зовні чисто та гладенько, а всередині — носа затуляй.
Батько і молодша мати ніколи не ставились до Джамілі суворо і причепливо, як це належало свекрові та свекрусі. Вони обходилися з нею по-доброму, любили її і бажали тільки одного — щоб вона була вірною богові й чоловіку.
Я розумів батьків. Вирядивши до армії чотирьох синів, вони тішилися Дяїамілею, єдиною невісткою двох дворів, і тому так цінували її. Але я не розумів своєї матері. Не така вона людина, щоб просто так любити кого-небудь. У моєї матері владний і суворий характер. У неї були свої правила, і вона завжди дотримувалась їх. Щороку мати ставила у дворі і обкурювала ялівцем нашу кочову юрту, яку батько змайстрував ще за молодих літ. Вона і нас вчила любити працю, шанувати старших і вимагала, Щоб усі члени сім'ї беззастережно слухали її.