Коли Даніяр зірвав підкову з копита, затиснутого поміж колін, і випроставс^, Джаміля неголосно заговорила, дивлячись йому у вічі:
— Ти що — хіба не розумієш?.. Хіба на світі тільки я одна?.. Даніяр мовчки відвів очі.
— Думаєш, мені легко? — зітхнула Джаміля.
Брови у Даніяра звелися, він подивився па неї з любов'ю і сумом і щось сказав, але так тихо, що я не розчув, а потім швидко попрямував до своєї брички, навіть задоволений чимось. Він ішов і погладжував підкову. Я дивився на нього і не міг зрозуміти: чим могли втішити його слова Джамілі? Яка вже тут утіха, коли людина говорить з тяжким зітханням: "Думаєш, мені легко?.."
Ми вже закінчили розвантажувати і збиралися їхати назад, коли у двір зайшов поранений солдат, худий, у пом'ятій шинелі, З речовим мішком за плечима. Кілька хвилин тому на станції зу-
пинився поїзд. Солдат озирнувся навколо й крикнув:
— Хто тут з аїлу Куркуреу?
— Яз Куркуреу! — відповів я, роздумуючи, хто б це міг бути.
— А ти чий, браток? — солдат рушив був до мене, але раптом він побачив Джамілю і здивовано й радісно усміхнувся.
— Керіме, це ти? — вигукнула Джаміля.
— Ой Джаміле, сестриця! — солдат кинувся до неї і стиснув обома руками її долоню.
Виявилося, це був земляк Джамілі.
— От добре! Як знав, завернув сюди! — збуджено говорив він.— Адже я щойно від Садика, разом лежали у госпіталі, бог дасть, і він через місяць чи два повернеться. Коли прощалися, сказав йому: напиши листа дружині, відвезу... Ось він, бери, цілий-цілісінь-кий,— і Керім простяг Джамілі трикутника.
Джаміля схопила листа, спалахнула, потім зблідла і обережно глянула скоса на Даніяра. Він самотньо стояв біля брички, як тоді на току, широко розставивши ноги, і очима, повними відчаю, дивився на Джамілю.
Звідусіль позбігалися люди, відразу знайшлися в солдата і знайомі, і рідні, почали розпитувати. А Джаміля не встигла навіть подякувати йому за листа, як повз неї прогуркотіла Данія-рова бричка, вирвалася з двору і, підстрибуючи на вибоїнах, закурила по дорозі.
— З глузду з'їхав, чи що? — закричали йому навздогін.
Солдата вже кудись повели, а ми із Джамілею все ще стояли посеред двору і дивилися на клуби пилу, що віддалялися.
— Поїдемо, джене, — сказав я.
— їдь, залиш мене саму! — з гіркотою відповіла вона.
Так, вперше за весь час, ми їхали поодинці. Гаряче повітря обпалювало висохлі губи. Потріскана, випалена земля, дуже розпечена за день, здавалося, зараз холонула, вкриваючись солоною сивиною. І в такому ж солоному білястому мареві пливло на заході хистке, безформне сонце. Там, над обрієм, що невиразно виднів удалині, збиралися оранжево-червоні буряні хмарки. Поривчасто налітав суховій, білим накипом осідаючи на кінських мордах, і важко відкидаючи гриви, проносився геть, колишучи на пагорках волоття полину.
"На дощ, чи що?" — думав я.
Яким безпритульним відчув я себе, який сум охопив мене! Я підганяв коней, які весь час намагалися йти ступою. Тривояшо пробігли кудись у балку довгоногі, сухорляві дрохви. На дорогу виносило зів'яле листя лопухів, що ростуть у пустині — у нас таких немає, їх принесло звідкись із казахської сторони. Зайшло сонце. Навколо ні душі. Тільки знеможений за день степ.
Коли я приїхав на тік, було вже темно... Тиша, ніщо не шелесне. Я покликав Даніяра.
— Він пішов до річки, — відповів сторож. — Ач, спека яка, усі розійшлися по домівках. Без вітру на току й робити нічого!
Я відігнав коней пастися і вирішив завернути до ріки — я знав улюблене Даніярове місце над обривом.
Він сидів згорбившись, схиливши голову на коліна, і слухав, як ревла річка під кручею. Мені захотілося підійти, обняти його і сказати йому що-небудь хороше. Але що я міг йому сказати? Я постояв трохи збоку і вернувся. А потім довго леясав на соломі, дивився на темніюче в хмарах небо і думав: "Чому таке незрозуміле і складне життя?" — —------
Джаміля все ще не поверталася. Куди вона поділася? Мені не спалося, хоча я був дуже втомлений. Далекі блискавиці спалахували над горами, в глибині хмар.
Коли прийшов Даніяр, я ще не спав. Він безцільно бродив по току, раз у раз поглядаючи на дорогу. А потім повалився за скиртою на солому біля мене. "Піде він куди-небудь, не залишиться тепер в аїлі! А куди йому йти? Одинокий, бездомний, кому вів потрібен?" І вже крізь сон я почув повільне постукування брички, що наближалася. Здається, приїхала Джаміля...
Не пам'ятаю, скільки я проспав, тільки раптом біля самого вуха зашурхотіли по соломі чиїсь кроки й непаче мокре крило злегка зачепило моє плече. Я розплющив очі. Це була Джаміля.
Вона прийшла з річки в прохолодному, щойно випраному платті. Джаміля зупинилася, тривожно огляділася навколо і сіла біля Даніяра.
— Даніяре, я прийшла, сама прийшла, — тихо сказала вона. Навкруги стояла тиша, безшумно сковзнула вниз блискавка.
— Ти образився? Дуже образився, еге ж?
І знову тиша, тільки з м'яким сплеском обірвалася в річку підмита брила землі.
— Хіба я винна? І ти не винен...
Над горами вдалині прогримів грім. Профіль Джамілі освітила блискавка. Вона оглянулася і припала до Даніяра. Плечі її судорожно здригалися під Даніяровими руками. Випроставшись на соломі, вона лягла поруч з ним.
Гарячий вітер налетів із степу, вихором закрутив солому, ударився об юрту, що стояла на краю току, похитнувши її, і кособоко завертівся дзигою по дорозі. І знову забігали в хмарах сині спалахи, з сухим тріском загуркотів над головою грім. Моторошно і радісно стало — насувалася гроза, остання літня гроза.
— Невже ти думав, що я проміняю тебе на нього? — гаряче шепотіла Джаміля. — Та ні ж бо, ні! Він ніколи не любив мене. Навіть уклін, і то в самому кінці листа приписував. Не потрібен в^н мені із своєю запізнілою любов'ю, нехай говорять що завгодно! Рідний мій, одинокий, не віддам тебе нікому! Я давно любила тебе. І коли не знала — любила і чекала тебе, і ти прийшов, неначе знав, що я тебе чекаю!
Голубі блискавки одна за одною, переломлюючись, врізалися під обрив у річку. Зашурхотіли по соломі холодні краплі дощу.
— Джамілям, люба, рідна Джамалтай! — шепотів Даніяр, називаючи її найніжнішими казахськими і киргизькими іменами. — Повернися, дай мепі подивитися тобі в очі!