— Ні, не сам. Мені допомагають товариші.
— Гм… Я доберуся до вас! Можеш бути певен — доберуся!..
— Можливо. Але спочатку подумайте про Єву! Вона сподівається, що ви зробите все, щоб визволити її.
— Я тільки про це й думаю! Прокляття!
Він раптом швидко підняв телефонну трубку. Та ще швидше я вихопив з кишені пістолет і направив йому в груди.
— Гер штурмбанфюрер, киньте дурні жарти! Одно слово — і я стріляю!
Гольбах отетеріло подивився на блискуче дуло і поволі почав бліднути. Потім замахав вільною рукою.
— Володья, ти неправильно зрозумів мене. Я хочу зв’язатися з СД і вияснити, чи справді твій батько заарештований і де він зараз знаходиться.
— Гаразд, — погодився. — Говоріть!.. Але ще й ще раз добре подумайте, що для вас важніше — врятувати Єву чи знищити мене!
— Я це розумію, будь певен… Безперечно, я вибираю Єву… А з тобою я коли-небудь зумію поквитатися! Тож заховай свою пукавку і не лякай мене, а я тебе, поки не визволю дочку, і пальцем не зачеплю!
Звичайно, це було розумно, і я, заховавши пістолет, опустився на стілець.
Тим часом Гольбах, з ненавистю і острахом поглядаючи на мене, підніс трубку до вуха.
— Алло! Алло!.. Фройляйн?.. Зв’яжіть мене з капітаном Малькомесом… Негайно! — І через кілька секунд: — Капітан Малькомес?.. Хайль Гітлер!.. Говорить Гольбах… Маю до тебе діло, Фріц… Яке?.. Зараз скажу… Мені стало відомо, що у тебе неприємності… Звідки?.. Ну, бачиш, ми на такій службі, щоб усе знати… Так, так… Заарештував?.. Сімнадцять чоловік?.. От якраз вони мене і цікавлять… Власне, не всі, а тільки один з них — Іван… Булатовітш… Ти не пам’ятаєш? Подивись, будь ласка, в список… Він має бути… Шофер, що доставляв у аеродромну кантину хліб… Є?.. От і добре… Ти вже його допитував?.. І що ж він каже?.. Все заперечує?.. Цього і слід було сподіватися, бо всі вони починають говорити тільки тоді, коли перепустиш їх через м’ясорубку… Ще не перепускав?.. Тим краще… Бо мені він потрібен живий і здоровий… Що?.. Ну, я тебе прошу… Зроби ласку Фріц… Дуже потрібен… Я приїду — все розповім… Це не телефонна розмова… Що?.. Дякую… Зараз їду… — І він натиснув кнопку дзвінка.
Я не пропустив жодного слова. Отже, Смольников, як ми з Віктором і сподівалися, живий… Зрозумівши, що Гольбах має зараз їхати на аеродром, я сказав:
— Гер штурмбанфюрер, поїдемо разом. Тільки одна умова: ні ви, ні шофер не повинні брати з собою автоматів.
— А пістолети?
— Пістолети можна. З них далі як на п’ятдесят кроків не влучиш, а це буде дуже важливо при обміні.
— З нами замість шофера поїде Цвеккер. Шоферові я не довіряю, а хотів би всю цю історію зберегти в таємниці.
— Мабуть, не пощастить… Знає ваш денщик, якого я зачинив у підвалі, знатимуть Цвеккер і капітан Малькомес… Дізнаються інші…
Гольбах лютим поглядом зміряв мене з ніг до голови.
— Занадто ти розумний, хлопче. Ти хочеш не тільки визволити свого батька, а й запроторити мене на фронт? Щоб мене розжалували до рядового і послали під кулі? Цього ти хочеш? Не вийде!..
— Як знати? Може, й вийде, — сказав я. — Однак не будемо сперечатися — життя покаже…
В цю мить розчинилися двері і ввійшов Цвеккер. Клацнув закаблуками, викинув наперед руку, гаркнув:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — недбало відповів Гольбах і наказав: — Цвеккер, приготуй машину — поїдемо втрьох на аеродром… Шофера не брати!
— Яволь, гер штурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Цвеккер і, з натугою повернувши своє огрядне черево на сто вісімдесят градусів, вийшов.
— Ходімо і ми! — підвівся Гольбах і люто вилаявся: — Прокляття! Грім і блискавка!
7
Перед одним з колишніх приватних будиночків на Чоколівці, що тепер був обнесений щільною дротяною загорожею, Цвеккер загальмував.
Гольбах вийшов з машини, обсмикнув зім’яту уніформу і попростував до воріт, де стовбичив розімлілий від спеки вартовий.
Цвеккер схилився на сидіння і зразу ж задрімав. А мені було не до сну. З самого ранку я жив у страшенній нервовій напрузі, якій, здавалося, не буде кінця. Думав про те, чим закінчиться моя затія із визволенням Смольникова. Погодиться Гольбах вирятувати його із лабет СД, а потім без хитрощів провести обмін чи в останню хвилину проявить характер і, як справжній фанатик націонал-соціалізму, пожертвує дочкою "в ім’я фюрера і Великонімеччини"? Чи застосує яку-небудь хитрість? На це він мастак!
Поки що все складається нормально, але вірити Гольбахові не можна. Звичайно, страх за життя дочки зв’язав йому руки, змушує його поспішати. Однак треба бути весь час пильним, бо маю діло з досвідченим ворогом, котрий не пропустить нагоди використати твою найменшу помилку і схопити тебе мертвою хваткою за горло.
Коли б не страх за дочку, з якою садистською радістю піддав би він мене найстрашнішим тортурам!
Такі думки заполонили мене всього. Ні про що інше думати не міг.
Тим часом сонце стало в зеніті й пекло немилосердно. Хоча дверцята машини були відчинені, протягу не відчувалося. На круглому червоному обличчі Цвеккера висіявся рясний піт, що стікав по шиї за комір.
Я довго і нетерпляче поглядав на ворота, на цегляні стіни будиночка. Що там? Які розмови точаться? Чи не вирішує Гольбах з Малькомесом схопити мене і силою вирвати зізнання про те, де знаходиться Єва?
Раптом хвіртка розчинилася, і я полегшено зітхнув. З неї вийшло двоє — Гольбах і Смольников. У Івана Григоровича на руках блискучі сталеві наручники. Під лівим оком — синець.
Побачивши в машині мене, не здивувався. Мабуть, вважав, що і я заарештований.
— Здрастуй, Володю! — привітався коротко і сів на переднє сидіння, поряд з Цвеккером.
— В місто! — наказав Гольбах.
Спочатку всі мовчали. Машина підстрибнула на розбитому брукові і з торохтінням і деренчанням помчала Повітрофлотською мимо Солом’янського кладовища і колишнього артилерійського училища вниз до Брест-Литовського шосе. Там Гольбах спитав мене:
— Праворуч? Ліворуч?
"Праворуч" — означало в місто. "Ліворуч" — на виїзд із нього.
— Ліворуч, — відповів я. — За Київ!
Смольников повернувся до мене.
— Куди нас везуть?
— Якщо відповісти коротко, Іване Григоровичу, на волю.
— На волю? — не повірив він. — Як це?
— Дуже просто. Ми з Віктором викрали Гольбахову доньку Єву і тепер обміняємо її на вас.