Останнім запитанням було:
— Де ще, в яких галузях може знайти застосування ваше відкриття?
— В медицині,— відказав Зорін, не вагаючись.
На обличчях членів комітету майнули посмішки.
— Де саме? — озвався той самий голос.
— При руйнуванні каменів жовчного міхура та нирок.
— Як це відбувається?
Зорін почав пояснювати і завважив, що його стали слухати однаково уважно й зацікавлено. Більшість із присутніх були люди літні. Дехто з них, напевне, зазнав, що таке жовчнокам'яна хвороба.
— То що, операцію вже, як таку, не треба буде робити? — поцікавився чоловік з ріденьким сивим волоссям і набряками під очима, щойно Зорін закінчив.
— Ну, можна обійтися без розтину. Вводиться катетер крізь маленький отвір…
— Хм… — на повному обличчі чоловіка, що запитував, з'явилося щось схоже на полегшення. — Хтось із медиків цим уже займається?
— Так. У нас, у Дніпропетровську.
Підвівся Наяшков.
— Якщо це відкриття, то воно працює і під землею і в шлунку, — сказав він, чим викликав поблажливі посмішки присутніх. — Ще запитання є? Отже немає. Сідайте, Андрію Микитовичу.
Коли Зорін сів, головуючий провадив:
— Ставимо на голосування. Хто за те, щоб затвердити відкриття "Закономірність руйнування гірничих порід в підземних умовах" та зареєструвати його під номером триста тридцять сім?
Одразу ж підняли руки з десяток чоловік, решта не квапилась. Зорін, який сів був поруч з Пєтуховим, відчув, як напружилося тіло Гната Макаровича. Тим часом здіймалися все нові й нові руки.
— Так… Здається, всі "за", — подав голос Наяшков. — Ну, якщо я чогось не помітив, то поставимо запитання ще так: Хто проти? Немає таких. Отож… — Головуючий сів, підсунув до себе якісь папери і став черкати в них. — З вашого дозволу, колеги, я підписав шість дипломів по числу авторів. Тепер ось що: сума винагороди в дві тисячі карбованців, що ми в таких випадках призначаємо, здається мені малуватою, адже це перше в історії відкриття в гірничій науці. Як ви подивитесь, якщо ми збільшимо її до трьох тисяч? Кожен з авторів тоді отримає по п’ятсот…
Поміж членів комісії прокотився схвальний гомін.
— Немає заперечень? — запитав Наяшков. — Отже, вирішено. Ну, а тепер — найприємніше. — Він подивився на жінку в білій блузці та чорній спідниці, котра сиділа під стіною. — Маріє Семенівно, кличте пресу.
Поки заходили журналісти, Наяшков витяг із шухляди шість "корочок" диплома розміром з адресну теку, та повкладав у них щойно підписані вкладиші. Тоді, мружачись від наведеного на нього "юпітера", сказав:
— Диплом автора відкриття номер триста тридцять сім "Закономірність руйнування…"
Зорін уже цих слів не чув. Він намагався не пропустити тільки свого прізвища. І, щойно його почувши, підвівся та попрямував через усю кімнату до Наяшкова, котрий тримав диплом і маленьку коробочку з медаллю першовідкривача. Світло "юпітера", що різонуло очі, раптом нагадало йому денне світло, яке він побачив, подолавши кілька останніх сходинок того важкого шляху в крутому тунелі.
Брав диплом і медаль, відповідав на потиск руки голови комітету, виголошував коротку промову вже не той Зорін, який щойно стояв перед членами комітету, а самовпевнена сутність його, що з’являлась часом в екстремальних ситуаціях. Вона не була інтелектом Зоріна, вона була скоріше рисою його характеру, якої він остерігався, бо ймення їй — тій рисі була переконаність у своїй непогрішимості. Руку потис Наяшков, а йому здалося, що то був потиск руки Александрова.
Процедура вручення диплома повторилася ще п’ять разів, з тією різницею, що співавтори не виголошували промов, а тільки казали:
— Дякую.
В "накоплювачі" виявилися ще одні — менші двері, які відчинив Потоцький. Молода жінка, що сиділа за столом у невеликій кімнатці, подала їм список з їхніми прізвищами і зажадала, аби вони в ньому порозписувались. Тоді розкрила дверці сейфу і витягла шість конвертів.
— Тут по п’ятьсот карбованців. Порахуйте про всяк випадок.
Рахувати ніхто не став.
— От тепер ви вже поза ритуалом, — усміхнувся Потоцький. — Але клопіт не закінчився. Зараз вам доведеться поспілкуватися з центральною пресою.
Щойно вони опинилися в овальній залі, як їх обступило з десяток кореспондентів газет, радіо та телебачення. Всі вони були на врученні дипломів і, мабуть, хотіли до сухої інформації про реєстрацію нового відкриття додати щось таке, що б її освіжило. Адже для пересічної людини формула відкриття ні про що не каже.
Зоріна з допомогою все того ж Потоцького відбив від гурту кореспондент радіостанції "Маяк". Володимир Вікторович завів їх у якусь кімнату і замкнув.
Півгодини сидів Зорін перед чорною кулькою мікрофона, відповідаючи на запитання радіожурналіста. Кореспондент, відчувалося, був досвідченим; питання ставив точно і отримував таку ж точну відповідь. На закінчення бесіди він сказав:
— З таких інтерв'ю для передачі залишається, як правило, відсотків п'ятнадцять-двадцять матеріалу, решта бракується. Із сказаного вами, Андрію Микитовичу, можна взяти все. На жаль, на подібні події у нас багато часу не відводиться, а отже, більша частина розмови залишиться за кадром. Але в цьому є й позитивний момент: я буду вибирати з кращого найкраще.
З цими його словами почулося клямкання ключа в замку; зайшов Потоцький.
— От тепер, Андрію Микитовичу, беріть свою команду та підіть десь розслабтесь, — мовив він з усміхом.
Розслабнення як такого не сталося. Вони вшістьох зайшли в якесь кафе, хтось (Зорін не пам’ятав, хто саме) витяг з портфеля пляшку…
Розійшлися буденно. З п'яти колег, здавалося, тільки Пєтухов розумів, що ж насправді сталося.
— А ми тоді з вами взимку славненько посиділи, — згадав він, коли вони зостались удвох.
— А що нам заважає й сьогодні?.. — запропонував Зорін, відчувши враз голод.
— Не можу, на жаль. За дві години — поїзд. Завтра мушу бути на роботі.
На тому й розійшлися. Зорін поїхав до готелю "Мінськ", де ночував. Він не міг увійти в реальне життя. Подія в Комітеті потужним вентилятором геть-чисто розвіяла його свідомість, та й він не прагнув зібрати її докупи. Зорін ніби перебував у невагомості. Єдиною річчю, вагу якої відчував, був потертий портфель, де лежав диплом. Власне, то був не просто диплом автора відкриття, а перепустка в історію. І щоб отримати її, він віддав більше двадцяти років життя. Він дерся крутими сходами у вузькому просторі, обмеженому тільки інтересами ідеї та відгородженому від реального життя глухими невидимими стінами. Що це було: затятість, егоїзм, як казала, бувало, його дружина, чи, може, зречення всіх людських принад в ім'я короткої миті свята душі?