У якійсь канібальській країні дикун продавав на базарі мізки: вченого по п’ять доларів за кілограм, філософа — по п’ятдесят. Білий турист поцікавився:
"Чому так дорого коштують мізки філософа?"
Дикун відказав:
"Знав би, ти скількох треба забити філософів, аби отримати один кілограм мізків."
На цій іронічній ноті вони й розпрощались.
Тим часом погляд Зоріна знову зупинився на листі з Комітету.
"Це що, вже остання сходинка? — майнула думка. — Чи кінець старого й початок нового тунелю?"
Він натис кнопку виклику секретарки. Та зайшла, не приховуючи подиву, адже до обідньої перерви залишалося цілих півгодини.
— Поїдьте на вокзал та купіть квиток до Москви на сьогодні,— сказав Зорін, дістаючи гроші.
2
До Москви Зорін прибув п'ятнадцятого і з вокзалу поїхав прямо в Комітет з відкриттів.
Потоцький Володимир Вікторович, експерт Комітету, зрадів йому.
— Я вже збирався вам телефонувати, — сказав він з полегшенням. — Все має відбутися завтра, о тринадцятій. Ходімо.
Вони піднялись на третій поверх, де була кімната голови Комітету Наяшкова.[28]
— Це дійство має свою, визначену раз і назавжди процедуру, — мовив Потоцький. — А я мушу ввести вас у курс, аби все відбулося без несподіванок. — Він відімкнув високі білі двері.— Прошу, заходьте.
Вони опинились у напівокруглій залі з високою — в чотири-п’ять метрів ліпною стелею, паркетом з дорогої деревини і ще одними різьбленими дверима, що вели в кабінет Наяшкова.
— Це — щось на зразок накоплювача, — пояснив Потоцький. — Тут збираються члени Комітету, автори, преса.
Потоцький відімкнув і другі двері.
Приміщення голови Комітету можна було назвати й залою, мебльованою столом господаря і довгою приставкою до нього. Зорін нарахував за тим столом-приставкою двадцять п’ять крісел.
— Тут сидітимуть члени комісії,— пояснив Потоцький. — Ви стоятимете ось де… — він показав на протилежну від місця голови глуху стіну зі стендом для ілюстраційного матеріалу. — Ваші співавтори розмістяться на кріслах вздов стіни, де сидітимуть також запрошені.
На мить хтось ніби пересмикнув час і довгий, метрів на десять, кабінет Наяшкова перетворився на крутий тунель, яким він — Зорін дерся з важкою заплічною торбою. Йому навіть здалося, що промінь коногонки попереду вже розмивався денним світлом.
— Щось не так, Андрію Микитовичу? — повернув його до тями Потоцький.
— Та ні, ні, все гаразд… — опам'ятався Зорін. — От тільки… Якщо все так чітко визначено, то виходить, що ця процедура тільки формальність?
Потоцький не поспішав з відповіддю.
— Не хотів би посіяти в вас сумяття, — озвався нарешті,— але рішення про реєстрацію відкриття прийматиметься завтра. Скажу тільки, що якби не деякі випадкові збіги обставин, то кількість відкриттів, зареєстрованих у цих стінах, — Потоцький обвів поглядом масивні рами з портретами видатних учених світу, — була б більшою ніж триста тридцять шість. Не набагато, але все ж… У цій процедурі формальний тільки антураж. Все інше… Ну, ви самі розумієте. Отож раджу добре виспатись, перед приходом сюди випити міцного чаю. Ну, бути в формі… Ага, на виступ відводиться п’ятнадцять хвилин.
…У просторому овальному приміщенні гомоніло з півсотні людей, поміж яких були і з телекамерами та "репортерами". Стрілки старовинного годинника на стіні підбиралися до першої пополудні. Бемкнуло. Тієї ж миті прочинилися двері кабінету Наяшкова і в них з'явилася жінка середніх літ, одягнена в білу блузку та довгу чорну спідницю.
— Члени комітету, прошу, — сказала вона.
Враз з-поміж присутніх вийшло два з половиною десятки людей, які зникли за білими двостворчатими дверима
Зорін і співавтори стояли осібно; на них не звертали уваги. Ніхто не озивався; все вже було сказане, коли вони за дві години до початку розвішували графіку.
Через кілька хвилин двері знову прочинились і та сама жінка сказала:
— Автори і власні кореспонденти комітету, прошу.
Заворушилася преса, блиснули спалахи фотокамер.
Зорін, як його навчив Потоцький, попрямував до місця, де було розвішано графіку, а співавтори посідали в крісла вздовж стіни, поблизу від нього. Тим часом телеоператор навів об'єктив на Наяшкова — чоловіка середніх літ, білявого, який підвівся з-за столу.
— Сьогодні ми розглядаємо, — почав головуючий.
Зорін раптом відчув, що впадає в прострацію. На мить йому здалося, що очі двадцяти п’яти членів комісії, що уважно дивились на нього, раптом злились в одну пару очей велетня з пронизливим поглядом, якому було діло до всього, навіть до того, як випрасувані його штани та пов’язана краватка. Голос Наяшкова, котрий зачитував формулу відкриття та повідомляв про відгуки, що надійшли від учених з усього світу, з трудом пробивався до свідомості, яка опинилася під контролем того велетня.
— Отож, слово — авторові,— підсумував головуючий. — Прошу, Андрію Микитовичу.
Зразу ж на нього перевів об'єктив телеоператор.
Зорін розтулив був рота, та з пам’яті його немов би все стерли. Він відвів погляд від комісії й подивився на співавторів, шукаючи в них підтримки. Але не впізнавав їх. І тоді він завважив, що з п’ятірки людей, поміж яких він шукав підтримки, один йому посміхався. В ньому Зорін впізнав Пєтухова. З тим все стало на свої місця. Він узяв указку і, час від часу посилаючись на ілюстративний матеріал, почав доповідь. Власне, то була промова, стилістично відшліфована, заздалегідь вивчена, не схожа на жодну, що йому досі доводилося виголошувати. В ній вчувалося натхнення і навіть врочистість. Та на членів комітету вона, схоже, не справляла враження. На їхніх лицях читалося тільки одне — намагання не пропустити жодного слова. Так слухають ті, котрі знать про що йдеться, і прагнуть з’ясувати, чи немає розбіжності між тим, що їм відомо, та тим, про що каже автор.
Коли Зорін закінчив, озвався головуючий.
— Дякую, Андрію Микитовичу. Ви доповідали рівно чотирнадцять хвилин і, отже, заощадили нам цілу хвилину. Шановні члени комітету, ставте ваші запитання.
Потім Пєтухов скаже, що всього запитань було п'ятнадцять; він записував.
Але тепер Зорін подумки викликав отого свого "двійника", котрий, бувало, опановував настроєм зали. Він — "двійник" був тим Зоріном, для якого не існувало авторитетів і який вперше дав про себе знати після потиску руки Президента АН СРСР. Та цього разу він не з’явився. І тому відповіді були хоч і аргументовні, але позбавлені абсолютної переконаності. Зорін ніби закликав того, хто запитував, подивитись на предмет так, як на нього дивився він сам, а вже тоді відповідав по суті.