— Все гаразд! — сказав нарешті шофер, і мотор завівся. Витер брудні руки об не менш брудну шмату, а обличчя так і не витирав, через що їх дорогою ще й зупинив інспектор ДАІ, бо йому здалося, що за кермом негр, а в інспекторів цієї інституції прищеплено нездорового інтереса до іноземців, з яких можна злупити куди більше, як із бідашних своїх. Але тому довелося розчаруватися, особливо, коли шофер оповів йому плаксивим голосом про іномарку й жінку за кермом, неґречно вилаявши всіх жінок на світі; ексцентрична поетеса при цьому вклала губки в широке Ва-лентинове вухо і сказала тихо: "Цей шофер — жоно-жер! Я б йому із задоволенням відрізала...", — але закінчити фразу не встигла, бо шофер ускочив ув авто, звів мотора й вони рушили.
— Оце як починає нещастити, так і буде, — сказав фатально шофер-жоножер, в якого фатально посмикувалася щока.
Однак до районного містечка доїхали щасливо. Ми недаремно так докладно описуємо цю поїздку; зрештою, вищезгадане резюме шофера-жоножера, в якого зібралася щось відрізати ексцентрична поетеса, про щастя й нещастя в дорозі, стало ніби печаткою до того, що в той день відбулося — це й справді була дорога випробувань для Валентина Заклунного, що увіч сталося не без участі нечистої сили, але поки що він нічого лихого не думав, хоч ґуля йому ще й досі набрякала, незважаючи на психо-терапічні заходи ексцентричної поетеси.
їх привезли до облупленого будинку культури, який чомусь пах не культурою, а скипидаром, ще до того, як зібралася публіка. Директор цього закладу пояснив, що грошей нема й будинок майже в аварійному стані, при чому трагічно заявив, що надій поліпшити цей стан жодних (очевидно з горя і вживав замість самогону скипидар); Валентин Заклунний при цьому попросив показати йому залу й сцену, бо, коли співав, завжди оглядав місце виступу — мав забобона, якого поділяють деякі співаки: на сцені треба знайти точку, з якої звук іде в залу найліпше. Отож директор дому культури, від якого невиносно несло скипидаром, повів його до обшарпаної зали, стільці тут були пообдирані, поламані, пописані, а підлога не милася, мабуть, років з десять. Але на такі дрібниці Валентин Заклунний мало зважав, йому випадало виступати в місцях гірших. Тож вийшов на сцену, залишивши директора (й того скипидарного запаха) в залі, як слухача, піднявся на сцену, але спершу зацікавився вікном, яке стриміло з лівого боку — щоб зосередитись, у те вікно й зирнув. І йому раптом увіч здалося, що саме в цей час до дверей його квартири в рідному місті підходить чорт, одягнений у жевжика з вусиками й малою борідкою і що цей чорт підняв руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Почулися кроки, двері відчинилися і в них постала усміхнена Валентина Заклунна, а чорт, ніби вода, прослизнув у двері навстіж і почав із Валентиною палко обніматися, обціловуючи її кощаве лице:
— Як я за тобою заскучив! — улесливо шептав жевжик. — Не розказати, як за тобою заскучив! То що, покажеш свою квартиру?
І це так різко привиділося й причулося Валентину Заклунному, що він аж головою замотав, ніби кінь.
— У дворі в нас також нелад, — сказав із залу директор будинку культури, і скипидарна хвиля долетіла аж до Валентина. — Щось там побачили? — спитав із інтересом.
— Нічого! — буркнув Заклунний і рушив на сцену.
Потрібне собі місце він вимітив одразу, бо відчував такі місця нутром, рушив туди, похитався на ногах, але тільки пустив руладу, як підлога під ним раптом розверзлася, і та рулада прозвучала, як розпачливий зойк. Затріщали дошки, і співак та ще й поет почав падати в чорну отхлань. І десь там, унизу, в темені, звалив усі свої сто двадцять кілограмів на якийсь зігнилий і потрощений мотлох, заревівши з тієї отхлані на всю силу могутніх легень. Здається, на хвилю втратив тямку, а коли опам'ятався, в отвора згори зазирали до нього якісь обличчя, щось кричали чи гукали перелякано, він же лежав на спині і лупав очима, бо все сталося надто раптово й блискавично.
— Ви там живі? — горлопанив директор будинку культури, наливаючи яму тим-таки запахом скипидару.
— Живий! — сказав Валентин цілком розважливо.
— Нічого не поламали? — горлав директор, ніби був певний, що Валентин не тільки все поламав, а передусім позабивав вуха.
— Зараз побачимо, — сказав Валентин і став рачки. Руки його спирались у якесь шмаття, тож тільки
тепер збагнув, що йому пощастило, бо впав, здається, на протрухлі спортивні мати, які бозна для чого склав саме тут якийсь невідомий Валентиновий доб-рочинник, ніби передчував цю оказію.
— Нічого не поламали? — знову заверещав директор, видуваючи з себе неможливі хвилі скипидарного паху, бо поки що Валентин мовчав.
Заклунний, пихтячи, звівся на ноги, похитався, щось десь боліло, але поламаний не був.
— Все гаразд, — сказав. — Але як звідси вибратися?
— Посидіть, я мотнусь за драбиною! — крикнуп директор і зник.
І тільки тепер Валентин утямив, що там, у дірці, було тільки одне бличчя, хоча коли розплющився після падіння увіч бачив принаймні зо три.
Затупотіли спішні кроки, і поки притупотіли сюди, сповіщені директором, ексцентрична поетеса, поет Сірокапка і якісь працівники цього закладу (голови філії та керівника обласного відділу культури не було, вони в цей час засідали, тобто випивали і під'їдали, в районного начальства) Валентин Заклунний устиг зміркувати, що це падіння чимось нагадує те, коли на його улюбленому цвинтарі провалилася ексцентрична поетеса, а за нею й він; зрештою, тут і там пахло однаково: стервом та цвіллю із скипидарним віддихом, але відчуття були неоднакі, там значно приємніші. А ще він приречено подумав, що навряд чи сьогодні добре співатиме й декламуватиме власні вірші — настрій у нього став аж зовсім неліричний, бо в душу почало заповзати якесь мряковиння.
Першою прибігла, власне примчала, ексцентрична поетеса.
— Нічого не побили й не поламали, Валентине Вальдемаровичу? — спитала, звісивши в дірку миле личко.
— Здається, ні! — буркнув він.
— Ну, це так прикольно! — зойкнула поетеса, —Хочете, стрибну до вас? Буде лучче, як на тому цвинтарі!
— Та ти що! — ревнув Валентин. — Заспокойся!
— Ваша правда! — швиденько затараторила поетеса. — Та й двічі я не віддаюсь! Але поки вони бігають за драбиною, ми б встигли! Нє, ви справді не побилися?