У такий спосіб Валентина Заклунна впорядкувала думки й пішла приготувати ванну, щоб змити із себе отой піт, що густо зросив її костомашшя після страшного сну, а також усі дурні й марновірні навадження.
11.
Бригада, яка їхала до районного містечка на відзначення колись щасливо народженої там знаменитості, складалася з представника обласного чиновництва, котрий відав культурою, хоч сам навряд чи знав, що таке культура, голови філії Спілки письменників (обоє поїхали чорним легковим авто), Валентина Заклунного, ексцентричної поетеси, яка сама впросилась у цю поїздку, але голова філії взяв у неї урочисту клятву не читати непристойних віршів, бо район —це район; і нарешті сірого і вилинялого поетика, цілком лисого, із сірим-таки прізвищем Сірокапка, який писав цілком незрозумілі вірші, бо вважав, що найсучасніша поезія має бути незрозуміла навіть її автору — в цьому її вища признака та й уписаність у світовий літературний процес. При цьому Сірокапка настирливо читав свої страшилища скрізь, де випадало; байдуже, в яку аудиторію потрапляв, — чи міських снобів, чи свинарок; сноби при цьому робили розумні обличчя, а свинарки по-материнському жаліли неборачка, вважаючи, що він, бідолаха, від тих наук надвере-дився, і саме тому часом пускали сльозу, з чого Сірокапка взяв тверде переконання, що його вірші універсально впливають на публіку, а на простий народ особливо, бо простий народ не є зіпсований цивілізацією.
Між головою філії та ексцентричною поетесою, ще коли формувалася бригада, відбулася характерна розмова, яка, певню мірою, відбиває будні літературного середовища.
— Антоніно! — строго сказав голова. — Я тебе візьму, коли даси слово, що не читатимеш безсоромних творів.
Поетеса зітхнула, закотила очі під лоба, даруючи заскорузлість своєму шефу, і спитала янголячим голоском:
— А про любов можна?
— Про любов можна, — сказав тим-таки тоном голова. — Але не про злягання!
— А хіба любов не веде до злягання і народження дітей? — наївно спитала ексцентрична поетеса, і це також було сказано таким янголячим голосом, що голова аж язика в роті забув. Але йому треба було зберегти величність свого становища, тож сказав:
— Антоніно! Ти чудово знаєш, про що я кажу. Не забувай: район — це район і там звикли дивитись на ці речі інакше.
— Хіба на районі, — по-великоміському сказала поетеса, — не злягаються й не народжують дітей? І взагалі, не розумію, який смисл у любові без злягання?
— Тоді я тебе не візьму, поки не зрозумієш, — уже жорсткіше сказав голова філії.
— По-моєму, ви мене вже взяли, — манірно смикнула плечиком ексцентрична поетеса. — Але більше і в голову собі не кладіть!
Голова філії затравлено роззирнувся, чи ніхто не почув того одкриття і зашипів цілком грубо:
— Заткни губу, Тоню! Заткни, бо я тебе на гарматний постріл не допущу до літератури!
— По-моєму, я вже допущена, — сказала манірно поетеса. — Готую до видання другу книжку.
— Але в Спілку не потрапиш, — грізно сказав голова філії.
Ексцентрична поетеса знову закотила очка під лоба і тяжко зітхнула.
— Отже, можна читати тільки про першу стадію любові? — покірно спитала вона.
— Тільки про першу! — категорично прорік голова філії.
— Гаразд! — сказала, скрививши губку, поетеса. — Хай буде по-вашому, хоча по-моему...
— Буде не по-твоему, а як скажу я! — майже викрикнув голова філії.
Отже, між ними також була своя історія, але автор цього опусу її не розслідуватиме, принаймні тут, бо основної теми вона не стосується, адже основна тема й герой — це те, що діялося із Валентином Заклунним та й сам Валентин. Решта — актори другорядних ролей, навіть сам його величність голова філії.
Вони троє, Валентин, Антоніна Цеце і Сірокапка їхали в мікроавтобусику і вели всілякі дорожні теревені, коли ж рапаом мікроавтобусика завело, щось у передньому склі мигнуло, шофер зробив героїчне зусилля вивернутися, завищали гальма, і мікроавтобу-сик з'їхав у кювет, на щастя, тут невисокий. Ними сильно струснуло, а Валентином підкинуло так, що він гримнув маківкою об дах. Ексцентрична поетеса, як їй і належало, дико заверещала, а Сірокапка на своєму сидінні ані зворухнувся, ніби був до нього прикований, а його сіре обличчя залишилося безпристрасне. Вони повилазили із машини, і тільки тут шофер оповів, що винувата в цьому якась іномарка, котра із жінкою-шофером мчалася назустріч, і що він ледве від неї вивернувся. В шофера тремтіли руки й голос, а Валентин Заклунний обмацував черепа, на тім'ї почала виростати ґуля.
— Сильно вдарилися? — співчутливо спитала поетеса.
— Та нічо! Заживе, як на собаці! — героїчно сказав Валентин Заклунний, але голос його також тремтів.
— Покажіть голову! — сказала повелительно ексцентрична поетеса. І це була зворушлива сцена, яку пізніше поетеса опише у вірші, додавши до неї еротичних ексцез; адже він був величезний, а вона маленька і, щоб обдивилася голову, мусив ставати на коліна, а її пальці ніжно поблукали по його тімені, як у піаністки по клавішах. І збоку це виглядало б і справді еротично: ніби лантух із салом сповідався у гріхах перед горобеням, а горобеня йому лагідно гріхи пробачало, звільняючи його душу для набуття нових.
— Ґуля є! — сказала ексцентрична поетеса і чмокнула в ту ґулю, як дитину. — Тепер легше?
— О, тепер моя ґуля набралася еротичного соку! —сказав Валентин, і вони засміялися. Не сміявся при цьому Сірокапка, бо він взагалі ніколи не сміявся, а також шофер, якому було не до жартів: обходив машину й пильно її обзирав.
— Здається, обійшлося! — сказав нарешті. — Що, викотимо!
І вони дружно на автобусика налягли й на дорогу викотили, власне це зробив сам Заклунний, бо Сірокапка тільки тримався, а шофер був утлий. Після того згаяли з півгодини, бо машина не хотіла заводитися: шофер вискакував вряди-годи назовні; копавсь у моторі, і від тих маніпуляцій і руки, й обличчя стали в нього, як у негра; поетеса при цьому сіла біля Валентина і ніжно гладила йому коліно; і Валентин не був би співаком та поетом, коли б сказав, що це йому неприємно; до речі, він ніколи не сподівався, що в Антоніни Цеце заховано стільки ніжності, бо власна Валентинова жінка ніколи його так не балувала.