— Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича.
Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців.
— Кращим часом дам більше! — заявив він.
— Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується.
Вісім карбованців дали Нікеша з Владею.
— Мало, молоді люди.
Молоді люди зашарілись.
Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят.
— Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво?
Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний:
— У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.
Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.
— Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.
Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.
Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.
— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.
Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.
— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.
Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.
Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.
— Візник! — крикнув він. — Вези до "Фенікса"!
— Це можна, — сказав візник.
Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.
— Що таке? Закрито?
— З нагоди Першого травня.
— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?
Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.
— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.
— Не знаю.
— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.
Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.
— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.
— Ну, і катай!
Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.
Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.
Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.
— Вези на "Сорбонну"!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!
Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.
Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди-кавуни, ніс — обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер.
Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати "гірко".
Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові:
— То ви не баріться. Вони там.
— Ви — грошолюб, — відповів п'яний Остап, — чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч.
Іполит Матвійович побажав і попрямував до "Сорбонни" хвилюватись.
О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього.
— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов.
— Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. "На заре ты ее не буди". Та ба! Довелося залишити коханій записку: "Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок". А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі.
Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця.
— Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу.
Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла.
— Ви двері замкнули? — запитав Остап.
Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках.
— Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш.
Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування.
— Готово, — сказав Остап тихо.
Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця.
— Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну?
— Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс…
Він ретельно порився в стільці і закінчив:
— І цей шанс поки що не наш.
Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця.
Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий.
— Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті.
— Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам.