— Для чого?
— Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день.
— Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович.
— Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки.
— Але ж це… обман.
— Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки.
— Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати.
— Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю.
Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості
Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину.
Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання.
Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова:
— Ви в якому полку служили?
Чарушников запихкав.
— Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах.
— Ви дворянин?
— Так. Був.
— Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага!
Остап одігнав Полесова від Нікеші і Владі і з неудаваною суворістю спитав:
— У якому полку служили? Доведеться послужити вітчизні. Ви дворяни? Дуже добре. Захід нам допоможе. Будьте мужні. Повна таємниця вкладів, тобто організації. Увага.
Остапа несло. Справа начебто налагоджувалася. Відрекомендований Оленою Станіславівною власникові "Швидкоупаку" Остап одвів його набік, запропонував йому бути мужнім, поцікавився, в якому полку він служив, і обіцяв допомогу з-за кордону та повну таємницю організації. Першим почуттям власника "Швидкоупаку" було бажання якомога скорше втекти із змовницької квартири. Він вважав свою фірму за надто солідну, щоб встрявати в рисковану справу. Але, оглянувши зграбну фігуру Остапа, він завагався і почав міркувати: "А що як!.. А втім, все залежить від того, під яким соусом все це буде подано".
Дружня бесіда за чайним столом пожвавішала. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини.
Останнім прийшов громадянин Кислярський, який, не бувши дворянином і не бувши ніколи в гвардійських полках, перекинувшись словом з Остапом, одразу з'ясував становище.
— Будьте мужні, — сказав Остап повчально.
Кислярський пообіцяв.
— Ви, як представник приватного капіталу, не можете лишитись глухим до стогону вітчизни.
Кислярський співчутливо засумував.
— Ви знаєте, хто це сидить? — запитав Остап, показуючи на Іполита Матвійовича.
— Звісно, — відказав Кислярський, — це пан Вороб'янінов.
— Це, — сказав Остап, — гігант мислі, батько російської демократії, особа, близька до імператора.
"У кращому разі, два роки з суворою ізоляцією, — подумав Кислярський, починаючи тремтіти. — Навіщо я сюди прийшов?"
— Таємний Союз меча і рала! — лиховісно прошепотів Остап.
"Десять років", — пронизала Кислярського думка.
— А втім, ви можете піти геть, але у нас, попереджаю, довгі руки!
"Я тобі покажу, сучий сину, — подумав Остап. — Менше, ніж за сто карбованців, я тебе не випущу".
Кислярський став мармуровим. Іще сьогодні він так смачно і спокійно обідав, їв курячі пупочки, бульйон з горішками і нічого не знав про страшний Союз меча і рала. Він залишився: "довгі руки" справили на нього невигідне враження.
— Громадяни! — сказав Остап, відкриваючи засідання. — Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не говоритиму вам про мету наших зборів — вона вам відома. Мета свята. Звідусюди ми чуємо стогони. З усіх усюд нашої неосяжної країни волають про допомогу. Ми повинні простягти руку помочі, і ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб із маслом, інші живуть з відходного промислу і їдять бутерброди з ікрою. І ті, і ті сплять у своїх постелях і вкриваються теплими ковдрами. Тільки маленькі діти, безпритульні діти, тиняються без догляду. Ці квіти вулиці, або, як кажуть пролетарі розумової праці, квіти на асфальті, заслуговують на кращу долю. Ми, панове присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, панове присяжні засідателі, їм допоможемо.
Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття.
Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця.
"Які діти? — подумав він. — Чому діти?"
Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки.
Олена Станіславівна зажурилася.
Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа.
Власник "Швидкоупаку" був украй вдоволений.
"Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край".
Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки.
Кислярський був на сьомому небі.
"Золота голова", — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора.
— Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте?
Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку.
— Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження.
Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа.