М. Старицький наважився пошукати броду. Він написав зовсім сумирну п'єсу "Розбите серце" на тему "старої байки, що завжди нова", — дія одбувалася серед інтелігентів; і ось "со страхом и трепетом" одіслали п'єсу в цензуру, як першого птаха з ковчега. Та не принесла п'єса масличної гілки: вона вернулася геть вся перекреслена червоним чорнилом з стереотипним приписом: "К представленій) признана неудобной".
Урвалась нитка. Минуло ще кілька часу.
Творчість шукала простору. Душили серце цензурні пута.
І знов наважився М. Старицький шукати броду. Написав він п'єсу з життя українських артистів ("Талан"), примусивши всіх їх балакати по-українськи, і сам вдався до цензора. Він з'ясував йому, що справжні пани (мати поміщика Квітки, редактор) балакають і в п'єсі по-російськи, але актьорів українських він не може примусити балакати по-російськи, бо це було б надужиттям: вони, мовбито, люде зовсім прості, — їм цілком не відомий "язык Пушкина", балакати вміють тільки простою мовою.
Чи то ця розмова переконала цензора, чи просто пом'якшали цензурні ярма, — не можемо з певністю сказати, що переважило, — але п'єсу було дозволено, і в перший раз забалакав на сцені українською мовою український інтелігент.
Правда, далеко раніш, ще в п'єсі Олени Пчілки "Світова річ", балакали вже люде в віцмундирях по-українськи, але то ще не були інтелігенти. В особі ж поміщика Квітки вступив на сцену український інтелігент.
"Ходатайство первого съезда сценических деятелей" докінчило справу. Дозволила цензура "Блакитну троянду" Лесі Українки, п'єси Грінченка, "Суєту" й "Житейське море" Карпенка-Карого. Прорвала течія і цю гатку — українська інтелігенція вступила на сцену.
Був ще куточок, якого не сміли торкатись письменники російські та українські — таємна хатка Синьої Бороди, якої він не дозволяв одчиняти й своїй жінці золотим ключем. Поволі ставало можливим говорити і про неї, бодай і езопівською мовою. Дію, звичайно, треба було переносити "в тридесятое царство, не в наше государство". Спираючись на цей мудрий, баєчний засіб, М. Старицький і переніс дію своєї "Останньої ночі" в часи історичної Польщі. Але хто ж би не добачив в тій драмі подій останніх часів? Останні події одбилися і в п'єсі Кропивницького "Скрутна доба". Ми не кажемо вже про гарну драму Хоткевича і про твори других молодих письменників, — ми згадуємо в цій розправі тільки старих, і на підставі вищенаведених фактів мусимо визнати, що український театр не "геть-чисто закидано літературним сміттям", як упевняв був автор "уваг про завдання українського театру", що "жерці його" розуміли завдання справжньої штуки і стояли на сторожі розвитку рідного театру і що автор Уваг робить свої виводи тільки на підставі тих п'єс, які бачив на сцені.
Ми не можемо вимагати од других саможертви, ідеалісти ж трапляються не щодня. Актори — ті ж люде і так само хтять їсти й пити, як і всі під місяцем живущі, — вони виставляють скрізь і завжде найбільш ходкі п'єси. Найтонші твори дають найтонший збір. "Євреїв" Чіріко-
ва виставляли, мабуть, і юдофоби-актьори, бо певні були, що "Євреї" прикличуть юрби євреїв Росії в театр. 1 не помилялись.
Ні, театр — вірний термометр, і коли українські трупи досі не виставляють кращих творів старих письменників і письменників нових, — це свідчить нам про той непохитний факт, що домінуюча частина публики українського театру — не українська інтелігенція, а та ж сама безпартійна буржуазія, яка шукає в театрі тільки втіхи. Нас мало. І мимоволі згадується російське прислів'я не стилістичне, та дуже влучне: "Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива!"
Та ж зростає українська інтелігенція хвилина од хвилини, час од часу! Вона заллє живою юрбою український театр, і оживуть кращі твори старійших письменників, запаковані актьорами на віки, і знайдуть шлях на сцену твори нові.
VII
Минуло 25 років... довгий час, ціле життя! Українська сцена вибилась з недолі і стала твердо на своїх ногах. З маненької трупи Ашкаренка втворилося понад ЗО труп. Ми перелічимо тут тільки більш постійні трупи, не за-значуючи тих, що гуртуються й розпадаються в хвилину, як мильні пухирі: трупи Садовського, Саксаганського, Суходольського, Суслова, Гайдамаки, Сабініна, Ярошенка, Грицая, Ванченка, Прохоровича, Сагатовського, По-номаренка, Світлова, Квітки, Орлова, Бродера, Пронсь-кого, Глазуненка, Максимовича, Чернова, Скорбинсько-го, Василенка, Квітки-Іванова, Витвицької, Націлевича, Костенка, Сагайдачного, Захаренка, Кононенка, Копер-нака та Іваненка, Мірова-Бедюха, Коганця, Каневського, Матусина та др. Українські трупи розплоджувались: одна трупа ділилася на дві і так далі. Такий спосіб розплоджування був, з одного боку, дуже корисний для справи українського театру: в кожній новій трупі зоставався хоч один член з старійших діячів, і він переносив у неї чесні традиції колишньої славної трупи. Але не будемо підмальовувати дійсности; з часом трупи розбивалися все дрі-
722
бніше й дрібніше, і дух старих традицій видихався з них рік од року, день од дню. Ми не надуживемо правди, коли скажемо, що, за виключкою труп Садовського та Сак-саганського та ще кількох кращих українських труп, переважна частина їх перевелася ні на що, більше — вони просто ганьблять український театр. Старші українські трупи од перших кроків своїх визначилися художньою "постановкою" п'єс і чесним демократизмом, що виявлявся у виконанню народніх типів; теперішні "трупки" про художню постановку не мають і гадки, з народу вони глузують, вони зневажають його своїм знеповаж-ливим виконанням, вони перевелися на балаганних комедіантів, які ламають "хахлацькую камедь". Звичайно, що й репертуар добирають вони найбільш придатний для себе. А й виставляючи яку б там не малося п'єсу, вони калічать її скілько можливо, не вважаючи ні на що.
Серед артистів таких труп немало мається таких, що не вміють сказати гаразд і слова по-українськи, мабуть, є багато таких, що не вміють гаразд підписати й своє ім'я. Який високий рівень артистів таких "трупок", можна собі уявити з того факту, що зараз маю розповісти.
По своїй справі бувала я часто у 1902 році у відомого адвоката-небіжчика Л. А. Куперника. Служив у нього якийсь лакей й завжди дуже ввічливо подавав мені калоші й шубу, за що й одержував належну мзду. Одного разу помагає він вдягатися і звертається: