"Оценка" ген.-губернатора доводить його до такої думки, що він висловлюється проти заборони "на малороссийском наречии сценических представлений и музыки". І завважає: "По моему мнению, литературные и музыкальные произведения на малорусском наречии следовало бы поставить в одинаковые цензурные условия с произведениями на общерусском языке". На цю записку дадено було резолюцію: "Заслуживает особого внимания и подлежит безотлагательному рассмотрению и докладу по соображению с мерою 1876 и порядками, в которых она была принята".
Прошеніе д. Лисенка стало губернаторові приводом, нагодою написати записку про можливість скасування указу 1876 р. Цього мало: саму думку про неодмінно потрібне скасування цього закону натхнули губернаторам "украинофилы", — про це цілком ясно гворить кн. Дон-дуков-Корсаков.
"В числе вопросов, обсуждаемых ныне печатью и частью естественно возникших из требований жизни, частью искусственно возбужденных прессою с различными целями, обращает на себя особенное внимание вопрос о признании прав малорусского народа в губерниях, населенных малорусскою народностию". Кн. Дондуков-Кор-саков, не вважаючи на всі хитромудрі заходи, гаразд добачає, куди саме гнуть "украинофилы". "Если авторы одних статей, предыдущая деятельность которых заставляет предполагать в них полную сознательность и знакомство с предметом, очевидно, не решаются досказать многого, что ясно обнаружилось бы при откровенном изложении и изобличило бы их в стремлениях несимпатичных даже для большинства их единомышленников, то другие, бессознательно вторящие первым, являются отголоском того особого сантиментально-доктринерского либерализма, который составляет характеристическую черту русской столичной прессы. Первые из этих авторов несомненно знают, чего хотят и куда идут"*. "Желания партий, — пише далі князь, — выражаемые открыто в печати, петициях и заявлениях земств, восходят пока лишь до требования ввести преподавание на малороссийском языке в начальной школе. Другие пожелания касаются дозволения издавать в России труды и сочинения всякого рода на малороссийском языке, допущения местного наречия в церковном поучении, а также снятие запрета со сценических представлений и исполнений музыкальных пьес"**.
Щодо рідної мови в школі, то "украинофилам" не поталанило напутити губернаторів, але щодо сцени і почасти до літератури, вони таки дали відомі здобутки.
Князь рішуче одкидає "запрещение сценических представлений, исполнения музыкальных пьес, печатания текстов песен к нотам и т. д.". "Следующим шагом должна быть отмена ограничения в издании книг и сочинений и т. д.".
"Требования" ці виставлялися, по виразу князя, "враждебною единству России партиею". "Гг. Антонович, Драгоманов, Чубинский, Старицкий, Лисенко и Ильяшенко (певно, це Лука Ільницький 2І) — являются главными теоретическими и практическими деятелями в этом направлении"***.
Серед цих фамілій бачимо двох, яких українська література прилічує до корифеїв української сцени, — д. Лисенка та Старицького. Таким робом, бачимо, що й партія "украинофилов", і ті корифеї української сцени, що належали до неї, не покладали рук. Наслідком всіх цих заходів було те, що "Начальник главного управленияпо делам печати" зробив доклад міністру внутрішніх справ, у якому висловлював таку думку, що "представлялось бы полезным разрешить издание на этом наречии других оригинальных произведений и переводов под тем условием, если в изложении не будет ни ново-придуманного правописания украинофильской агитации и если внутреннее направление или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии. Под этим условием может быть дозволено также исполнение сценических представлений и издание музыкальных пьес с малороссийским текстом".
Нарешті 8-го октября 1881 року Височайше затверджено було доклад міністра внутрішніх справ, у якому висловлено було між іншим: "2) Пункт третий разъяснить в том смысле, что драматические пьесы, сцены и куплеты на малорусском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматическою цензурою и могущие вновь быть дозволенными главным управлением по делам печати, могут быть исполняемы на сцене, с особого, однако, каждый раз разрешения генерал-губернаторов, а в местностях, не подчиненных генерал-губернаторам, с разрешения губернаторов и 3) совершенно воспретить устройство специально малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии"
Затверджено було доклад міністра на підставі вищезгаданих записок ген.-губернаторів харківського та київського, а також "заявления со стороны многих губернаторов и частных лиц". На жаль, ми не знаємо тексту записок других "губернаторов и частных лиц", а може б вони виявили нам фамілії й інших діячів українського театру, які причинилися до скасування заборони 1876 року. Спинимось поки що на тім, докази чого маємо у вищенаведених "записках". Таким робом, бачимо, що заходами "украинофилов", а між них і двох видатних діячів української сцени, здобуто дозвіл на український театр.
Театр той, як видно, дозволено було в самих обмежених рямах, і ось тепер перед нами друге питання: чи спинилися діячі українського театру на тім status quo, який встановив їм новий закон. Чи боролися вони проти адміністрації й цензури, як і яким чином?
Це питання треба поділити на дві частини: боротьба, чи то заходи окремих осіб щодо своїх власних творів, та колективні зусилля на принципіальне поліпшення справи.
Властиво все це 25-ліття українського театру — це єсть настирлива, невпинна боротьба з цензурою за кожний крок вперед. Дозволено було в принципі до вистави тільки такі пьєси, у яких "внутреннее содержание или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии". А позаяк кожний з адміністраторів хтів довести, що в нього найтонший "нюх", то "дух" цей пахтив їм з кожного твору. З найбільшою пильністю приглядалися звичайно до того автора, ім'я якого Дондуков поставив між поводарів "враждебной единству России партии", — до М. П. Старицького.
Почнем і огляд боротьби діячів української сцени з його діяльности, як більш знайомої нам.